Пріоритетним напрямом капітальних вкладень є технічне переоснащення і реконструкція діючих виробництв. Важливою ознакою нової інвестиційної політики стає подолання залишкового підходу до виділення коштів на потреби соціальної сфери.

Інвестиційна політика має бути спрямована на створення у кожному регіоні оптимальних за структурою основних фондів, виробничих потужностей і соціально-культурної бази. У зв'язку з цим пріоритети політики регіонального розвитку повинні включати: забезпечення оптимального співвідношення між великими, середніми і малими підприємствами; територіальне розосередження промисловості, розвиток на периферійних територіях (малі міста, міські і сільські населені пункти) дрібного виробництва, що ґрунтується на інтенсивній технології та використанні місцевої сировини.

Відносно окремих територій заходами політики регіонального розвитку є: створення пільгових умов для підприємництва у певних зонах; визначення напрямів державного інвестування, кредитів, субсидій і дотацій на розвиток соціальної сфери; установлення і диференціація обмежень та нормативів тощо. Ці заходи можуть бути разовими, короткочасними, середньо- та довгостроковими.

Регіональна соціальна і культурна політика повинна забезпечувати передумови для успішного господарського розвитку регіонів через підвищення продуктивності праці, активності й ініціативи людей, культури праці та використання духовного потенціалу народу. Організація соціального і культурного життя на місцях має відповідати регіональним програмам розвитку, в розробці яких були 6 зацікавлені місцеві органи влади.

Політика регіонального розвитку повинна спиратися на механізм державного регулювання пропорцій, який включатиме реалізацію державних програм розвитку окремих регіонів, структуроутворюючих інвестиційних проектів, залучення іноземного капіталу, пільгове кредитування тощо. Це сприятиме економічній самостійності регіонів та активізації підприємницької діяльності на місцях.

2. Особливості розвитку регіонів України

Перш ніж оцінювати економічний стан регіонів України, порівняймо рівень її розвитку з країнами ЄС. В Україні у 1999 p. ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності становив 3458 дол., тобто у 12 разів менше, ніж у Люксембурзі, де цей показник - найвищий у світі, і в 4 рази менше, ніж у Португалії чи Греції. У цілому ж середній рівень ВВП на душу населення України становив 15,5% від середнього показника по ЄС. Зауважимо, що ВВП на душу населення Угорщини, Польщі, Чехії у 2,4 - 3,3 рази більший за офіційний український показник. Починаючи з 2001 p. в Україні спостерігається реальне зростання ВВП. За підсумками 2001 p. воно становило 9%, 2002 p. - 4,8%. Проте якісних змін у наведених вище співвідношеннях з країнами Європи, звичайно ж, не відбулося.

У більшості розвинутих країн різниця в економічному розвиткові регіонів вимірюється за допомогою показника регіонального валового продукту на одного жителя з урахуванням паритету купівельної спроможності. Що стосується країн з перехідною економікою, до яких належить Україна, то цей показник, як свідчать емпіричні дослідження, не відбиває справжньої картини диспропорцій у регіональному розвитку з декількох причин. Дані про ВВП на одного жителя в регіональному розрізі часто не відповідають Системі національних рахунків, і тому існує імовірність істотних неточностей. Крім того, є проблеми, пов'язані з розподілом продукції, виробленої державними компаніями, але не врахованої в розрахунках. Велику роль у прибутковості окремих видів економічної діяльності відіграють державні субсидії виробникам та їх звільнення від сплати податків. Як наслідок, ВВП без урахування непрямих податків та субсидій значно відрізняється від ВВП в обчисленні за ринковими цінами. Можливо, саме з цих причин в Україні ВВП у регіональному розрізі офіційною статистикою не підраховується. Тому більш коректними є міжрегіональні порівняння за показником валової доданої вартості (ВДВ) на одного жителя (що обраховується державною статистикою починаючи з 1996 p.).

Динаміка цього показника впродовж 1996 - 2000 pp. свідчить про зростання регіональних відхилень від середнього його значення. Так, якщо рівень контрастності в 1996 p. становив 2,68, то у 2000 p. - вже 4,2. У восьми регіонах (45% населення країни) показник ВДВ протягом усіх 5 років спостереження був більшим за середній по Україні. У 2000 p. 15 регіонів (41% населення країни) мали цей показник на рівні, нижчому за 80%, тоді як у 1996 p. - вісім регіонів (21% населення країни). Три регіони, де проживають 7% населення країни, впродовж п'ятирічного періоду мали ВДВ на одного жителя, менший за 65% від середнього по Україні.

Аналіз ВДВ по секторах економіки в регіональному розрізі свідчить, що питома вага сільського господарства залишається значною і коливається від 6% у найбільш промислове розвинутому регіоні - Донецькій області до 32,7% у Волинській, з найбільшою часткою сільського господарства. Лише два регіони мають частку послуг у ВДВ, більшу за 65%.

Третина всіх прямих іноземних інвестицій зосереджена в Києві. Понад 70% цих інвестицій направлено в металургію, торгівлю, видобувну, хімічну, харчову промисловість, сільське господарство. За своїм походженням - це кошти, які, скоріше за все, були раніше вивезені з України, оскільки поки що присутність всесвітньо відомих компаній обчислюється одиницями.

З цього стислого огляду можна зробити висновок, що між рівнями економічного розвитку регіонів України існують істотні відмінності і що ці відмінності з часом зростають. Найбільше непокоїть те, що з економічним зростанням, яке спостерігається в усіх регіонах з 2001 p., якісних змін в економічній регіональній структурі не відбувається, конкурентність регіонів на зовнішніх ринках обмежена: майже половина експорту традиційно припадає на незначну їх кількість; на 90% експорт складається з руди, металопродукції та продукції хімічної промисловості. Зростання присутності України на світовому ринку зерна в останні 2 роки не тільки не поліпшило, а навпаки, погіршило економічний стан господарств у тих регіонах країни, які спеціалізуються на вирощуванні зернових, оскільки експортом зерна