За більш як 10-річний період державна регіональна політика в Україні не мала цілеспрямованого, системного характеру. В ній домінував ситуативний підхід. Існуючі механізми державного регулювання регіонального розвитку успадкували і продовжують використовувати принципи централізованої системи відносин "зверху - донизу". Водночас її можливості вичерпані. Про це свідчить аналіз результативності інструментів державного регулювання розвитку регіонів.

За останні роки частка фінансування інвестицій з державного бюджету в сукупних інвестиціях в основний капітал, здійснених у регіонах, скоротилася з 21,1% в 1995 p. до 6,1% у 2002 p. Змінилися й державні територіальні пріоритети їх розміщення. Так, якщо в 1995 p. державні інвестиції становили більше третини інвестицій в Автономній Республіці Крим, Волинській, Житомирській, Київській, Чернігівській областях, то у 2000 p. налічувалося лише дві області (Київська та Житомирська), де частка державних інвестицій перевищила 20%. У 2001 p. тільки Луганська область мала частку державних інвестицій, більшу за 20%. Вони спрямовуються переважно на вирішення критичних проблем життєдіяльності того чи іншого регіону і не можуть помітно вплинути на підвищення інвестиційної привабливості регіону чи подолання депресивності окремих територій. Крім того, слід зазначити, що територіальне розпорошення інвестицій свідчить про відсутність державних пріоритетів на регіональному рівні.

3. Державне регулювання регіонального розвитку в Україні

У кінці 90-х років запроваджуються такі інструменти впливу на регіональний розвиток, як застосування податкових пільг на окремих територіях країни. З 1998 p. прийнято 9 законів та 8 указів Президента України щодо створення спеціальних зон різних типів (СЕЗ) та організації спеціальних режимів інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку (ТПР). У межах СЕЗ і ТПР діють пільги для інвесторів, які передбачають, за певних умов, звільнення від окремих податків на конкретний строк. Законодавче дозволено створити 11 СЕЗ та впровадити спеціальний режим на територіях Автономної Республіки Крим і восьми областей. До ТПР віднесено одну область (у цілому), понад 90 адміністративних районів та міст, що становить 10% території країни. Головна мета впровадження спеціального режиму інвестування на цих територіях полягала в тому, щоб залучити інвестиції у найбільш депресивні регіони, де виникають гострі соціальні проблеми у зв'язку із структурними змінами, що відбуваються, а також у ті, які постраждали від наслідків Чорнобильської катастрофи. Вільні зони мають підвищити насамперед експортну орієнтованість виробництва на визначених територіях і створити сприятливі умови для розвитку України як транзитної держави.

З початку діяльності в СЕЗ і на ТПР залучено інвестицій на суму понад 825 млн. дол. За попередніми даними, темпи приросту інвестицій тут більш як удвічі перевищують середньоукраїнські. Частка інвестицій у рамках реалізації проектів на спеціальних територіях зросла вдвічі і становить 11% загальних вкладень в основний капітал по країні. Понад 80% інвестицій припадає на обробну промисловість, перш за все металургійну, хімічну та харчову. Частка експорту в загальному випуску в середньому становить 25% і поступово зростає.

Одним з ключових інструментів впливу на вирішення економічних і соціальних проблем регіонів є місцеві бюджети та міжбюджетні трансферти. За 10-річний період порядок формування місцевих бюджетів, так само як і порядок визначення трансфертів, що передаються на регіональний та місцевий рівні, неодноразово змінювався. Починаючи з 1992 p. щорічно вносилися законодавчі зміни, що стосувалися джерел формування місцевих бюджетів. Одне з таких джерел - місцеві податки і збори, самостійно запроваджувані органами самоврядування; вони дають мізерну частку місцевих бюджетів - від 3 до 8%. Решта джерел - державні податки і збори, що передаються в місцеві бюджети (за різних часів вони мали різні назви - закріплені, регульовані). При цьому змінювалися і переліки податків, що залишалися в місцевих бюджетах, і нормативи їх відрахувань. У період значних обсягів негрошових форм розрахунків суб'єктів господарювання як між собою, так і з бюджетами - державним та місцевим (1996 -1999 pp.) до 20% бюджетів виконувалося шляхом проведення взаємозаліків, вексельних розрахунків зі сплати податків та обов'язкових платежів. Це спотворювало ціну державних послуг та послуг органів самоврядування, формувало прихований дефіцит місцевих бюджетів.

Стислий огляд основних інструментів впливу держави дає підставу констатувати, що вони не зумовили зменшення регіональних диспропорцій, не були зосереджені на стимулюванні "точок зростання", не вплинули помітним чином на системне вирішення проблем депресивних територій, вирівнювання соціальних диспропорцій на регіональному рівні. Водночас об'єктивна необхідність змін у державній регіональній політиці диктується кардинальними перетвореннями в інституційній структурі економіки України. Логіка розвитку демократії, ринкової економіки, побудови громадянського суспільства вимагає формування державної регіональної політики на нових засадах, залучення до цього процесу суб'єктів суспільних відносин на регіональному і місцевому рівнях, у тому числі територіальних громад, органів виконавчої влади, суб'єктів підприємництва, недержавних організацій, громадськості.

Саме такий підхід запропоновано в Концепції державної регіональної політики, схваленій Указом Президента України від 25 травня 2001 p. Ідеологія Концепції полягає в наступному. Політика підтримки регіонального розвитку спрямовується на активізацію всього ресурсного потенціалу регіонів як основи зміцнення їх конкурентності. Це стає ключовим напрямом регіональної політики.

Фундаментом регіонального розвитку є самостійність регіонів у визначенні перспективних цілей та можливості фінансувати заходи для їх реалізації, перш за все за рахунок власних джерел та залучених інвестицій. Підтримка регіонального розвитку здійснюватиметься за умови визначення на законодавчому рівні чітких критеріїв її надання, концентрації ресурсів, як державних, так і регіональних. При цьому забезпечуватиметься координація діяльності різних суб'єктів, що заінтересовані в розвиткові регіонів, у тому числі міжнародної технічної допомоги.

На центральному та регіональному рівнях уже запроваджується стратегічне планування розвитку.