Платон намагався реалізувати свої політичні ідеї в Сицилії (м. Сіракузи), але марно. У «Законах», що належали до ос-таннього періоду його творчості, і відбилися його розчарування. Саме в «Законах» він зобразив таку собі поліцейську (тота-літарну, з погляду сьогодення); державу; яка, примушує людей бути щасливими проти їхньої волі. Платон першим звернув увагу на існуючий зв'язок між веденням війн і соціальним ладом держави. Оскільки війни не можна вести без спеціально підготовлених для цього людей, повинна існувати відокремле-на група воїнів. Варте уваги й те, що, наприклад, утворення монархії чи об'єднання племен, а отже, і зміни політичного характеру він пояснював змінами способу життя, тобто соціологічно. У політичному вченні Платона, з одного боку, неважко помітити витоки тоталітаризму, а з іншого — знайти розумні основи громадянськості й високого морального духу.

Чимало для розвитку політичної думки Стародавнього сві-ту зробили й давньоримські мислителі Цицерон, Сенека, Епіктет, Лукрецій Кар, Пліній Старший, Марк Аврелій, Светоній Транквілл та ін.

Вдало інтерпретуючи ідеї своїх давньогрець-ких попередників, Цицерон (106—43 до н. е.) створив учення про державу як публічно-правову спільність, запровадив по-няття «юридична особа». У творах «Про державу» і «Про за-кони» Цицерон, будучи прихильником основних філософських праць Платона, описав «взірцеву» державу з найкращим за-конодавством, а водночас ідеологічно обґрунтував привілеї па-нівного класу. Крім того, збереглися чотири зібрання його лис-тів — безцінне джерело для з'ясування суспільних, політич-них і юридично-правових відносин того часу.

В іншого римського мислителя Лукреція Кара наявний за-клик виявити зацікавленість соціально-політичним життям, від-кинути війну з її жахами, таврувати ганьбою занепад мораль-ності вищих станів, котрі намагаються утримати політичну владу за будь-яку ціну.

Становлення рабовласницьких відносин, поглиблення соці-альної диференціації суспільства, а також і самого панівного класу, нерозвиненість державних політичних структур для здій-снення влади, виникали громадські організації як форма полі-тичного протиборства панівного класу і трудящих мас. Перши-ми з'явилися політичні партії.

Вже в IV ст. до н. е. в Аттиці утворилися: партія великих землевласників - педіеї, торгово-ремісницька поміркована партія — паралії, селянська партія — діакрії. Це були регіональні політичні структури, використо-вувані аристократичними родами провінцій у політичній бо-ротьбі.

У Стародавньому Римі у II — І ст. до н. е. протистояли одна одній партії оптиматів (знать) і популярів (виражали інте-реси плебсу, передусім сільського). Всі вони, ясна річ, були не партіями в сучасному розумінні, а їхнім прообразом і також свідченням розвиненості політичної думки й суспільно-полі-тичної структури Стародавнього світу.

2. Політичні погляди Аристотеля

Аристотель (384–322 рр. до н. е.)  грецький філософ. Аристотель народився в місті Стагірі, що на півночі   Він був багатогранним генієм, і перелік його творів вражає своїм обсягом і розмаїтістю. Дуже багато він писав на політичні теми. Найкращі з цих праць вміщені в збірці «Політії» (історичний і дескриптивний аналіз політичних інституцій понад 150 грецьких держав), з яких до нас дійшла тільки «Афінська політія»; найвідоміша його праця – «Політика».

Вісім книг, з яких складається «Політика», поділяються на три групи:

у книгах І–ІІІ розглядається держава – її корені, природа, основні відмінності – у відносно абстрактних термінах;

у книгах ІV–VІ подано детальні характеристики різних типів «державного устрою»;

книги VІІ–VІІІ є уривком з утраченої або незавершеної праці про ідеальну державу.

Ці три частини не складають – та й не мають складати – єдиного цілого і далеко не завжди виглядають відшліфованими, бо «Політика» не є основним підручником з політичної теорії.

Політологія має справу з державою або полісом. Підхід Аристотеля до цієї теми – це свідоме поєднання теоретичного, емпіричного і нормативного аспектів. Він аналізує та відшліфовує концепції, якими повинна оперувати політична думка. Він прикладає ці концепції до історичного досвіду, зібраного в його «Політіях». Він засуджує певні політичні інституції та хвалить інші. «Політика» – аналітична, описова і (врешті-решт за визначенням) практична книга.
   Аристотель починає з доведення того, що держава – це природна реальність. Включення природи тут не випадкове: цим просякнута вся його політична думка. Люди – як бджоли або слони – природно гуртуються: індивіди об’єднуються в домашні господарства, з домашніх господарств утворюються поселення, з поселень формуються держави. Виникнення держави є кульмінацією природного розвитку. (Аристотель категорично заперечує ту думку, що державна влада ґрунтується на якомусь «суспільному договорі».

Держава – це найвища форма об’єднання людської спільноти; оскільки за своєю природою ми є «тваринами політичними», то й процвітати або «добре жити» ми можемо тільки тоді, коли ми є громадянами держави. Ми наділені певними можливостями (зокрема й здатністю розмірковувати з приводу справедливості і несправедливості), які можуть бути доконечно проявлені лише в контексті держави і які мають бути проявлені, якщо ми хочемо процвітати.

Для Аристотеля люди на відміну від бджіл є більшою мірою політичними, ніж суспільними істотами: суспільна взаємодія потребує політичної організації. Анархізм же є неприродним.

Держава є самодостатньою в тому сенсі, що в рамках держави громадяни знайдуть усе, що їм потрібно для хорошого