життя. Домашні господарства й поселення не є настільки самодостатніми утвореннями. Національні держави самодостатні, але в їхніх рамках хороше життя неможливе: не може існувати держави, що має 100 тис. громадян, так само як і судна в 5 миль завдовжки. (Отже, кожна сучасна держава – можливо, за винятком Сан-Марино – є неприродною.)
Держава – це об’єднання громадян, а громадянин – це той, хто може бути обраний на державну посаду. (Аристотель дуже широко тлумачить слово «посада»: бути членом суду присяжних – також обіймати посаду.) Є дуже багато різних форм держави, відмінності між якими визначаються різними типами «державного устрою» (polіteіa) чи способами управління та механізмами розподілу посад. Аристотель багато уваги приділяє виявленню структури державного устрою. Він починає з простої схеми.
Державою може управляти або: 1) одна особа, або 2) маленька група, або 3) велика група; державці, у свою чергу, можуть управляти а) в інтересах усіх громадян, б) заради своєї власної користі. Таким чином, ми маємо шість основних форм державного устрою – три «правильних» і три «хибних»: 1а) монархія, 2а) аристократія, 3а) конституційний уряд, 1б) тиранія, 2б) олігархія, 3б) демократія. Ця схема чітка, але недостатня; згодом (у книгах ІV та VІ) Аристотель розширив цю класифікацію, а насамкінець віддав перевагу змальовуванню характерних рис державного устрою, а не його форм, таких як аристократична, демократична і т. п. Оскільки будь-яка держава має численні органи (VІ, v), то одна й та само форма державного устрою може мати, наприклад, і риси демократії (якщо кожен громадянин має право бути обраним до складу суду), і риси монархії (якщо збройні сили знаходяться в руках однієї людини).
Багато уваги Аристотель приділяє умовам, за яких правильні й хибні держави можуть зберігати свою стабільність. Він вважає, що найголовніша причина політичного протистояння (stasіs), а отже, й революції, – це нерівність.
Як і багатьом пересічним речам – наприклад сварці коханців, – може передувати stasіs, так і революціонери завжди борються за рівність і справедливість. Рівність означає різні речі для різних людей і це не є суто економічне поняття; та основний складник stasіs’у – це гроші: революції завжди спалахують тоді, коли бідні повстають проти багатих. Державному діячеві незалежно від його політичного забарвлення дається порада, яким саме чином можна забезпечити рівність або її видимість і як приборкати або відвернути спалах гніву нерівних. Аристотель не розглядає всі політичні зміни як погані, однак він вважає, що найпершим обов’язком державного діяча є збереження суспільного устрою своєї держави.
Такі міркування пояснюють прихильність Аристотеля до «середніх» і «мішаних» форм державного устрою. Найкращою виявляється така держава, яка має конституційний уряд і всі громадяни якої отримують доступ щонайменше до деяких посад, і таким чином «вони правлять і ними правлять навзамін». Монархія може бути непоганою формою державного устрою за певних можливих умов; але на практиці краще віддавати перевагу такій формі державного ладу, яка поєднує демократичні й олігархічні риси і якою керує «середній» клас.
Що ж до «середнього» класу, тобто тих, хто не є багатим і не є бідним, то він достатньо чисельний для того, щоб утримувати владу в рівновазі, тож тоді й суспільство буде насолоджуватися більшою стабільністю. Понад те, колективні рішення з більшою вірогідністю будуть правильними: як бенкет, куди кожен гість приносить свою оригінальну страву, буде кращим за той, що влаштовується одним господарем, так і колективне рішення буде кращим за рішення однієї особи. Кожен член спільноти матиме свою точку зору, і колективне судження всотуватиме в себе багато індивідуальних думок. Це здається надто оптимістичною оцінкою: чому ми не можемо припустити, що індивідуальна думка буде поглинута загальною некомпетентністю? Та насправді Аристотель визнає, що колективні рішення можуть бути найкращими тільки за певних обставин.
Державний устрій забезпечує формальну основу, в рамках якої ідеальний громадянин керує і є керованим. Що ж є суттю держави? Незавершеність книг VІІ–VІІІ означає, що ми в змозі відповісти на це питання лише частково. Аристотель говорить дещо про розмір держави, про її географію, про її матеріальний образ (VІІІ, X–XІ) та національний характер – громадяни мають бути сміливими й розумними, якими від природи є греки, а ось іноземці – ні. Він також торкається міжнародних відносин: держава має бути здатна захищати себе від військових нападів, однак це не повинно викохувати імперські амбіції або змушувати її вдаватися до агресивних воєнних дій, тому що люди мають добре життя тільки за умов миру, а імперська політика буде чимдалі посилюватися і таким чином зруйнує державу. Так само держава, будучи самодостатньою, не потуратиме і широкому торговельному та культурному обміну.
Громадяни обійматимуть різні державні посади, але в юності вони служитимуть у війську. Вони також будуть одноосібними землевласниками. (Аристотель виступає категорично проти комунізму, запропонованого Платоном: він дотримується тієї думки, що власність має бути приватною, але використовувати її можуть усі – тобто власники повинні проявляти таку чесноту, як щедрість. Громадяни є єдиними справжніми складовими держави, але населення включатиме і багато негромадян – дітей, жінок, рабів, чужоземців тощо, – від яких громадяни залежатимуть. Самі громадяни не працюватимуть: сільськогосподарське і промислове виробництво буде зосереджено в руках васалів або, ще краще, рабів.
Для деяких людей бути рабами «природно». Це люди, яким бракує певних розумових здібностей: вони можуть виконувати накази і навіть давати поради, але самостійно практично не в змозі піклуватися