у житті суспільства. В діяльності державних службовців реалізуються завдання та функції держави, оскільки кожна посада – це коло службових повноважень, які складають частину компетенції відповідного органу, вона невідривно пов”язана з його структурою і в той же час має на меті організацію особового складу державного органу чи його апарату – державних службовців. Таким чином, якщо державну службу розглядати з огляду на місце, яке вона посідає в державній організації, то вона починається там, де встановлюється посада. Встановлення посад завершує організацію державних органів та їх апарату.
Слід відмітити, що державна служба, в свою чергу, залежно від форми діяльності поділяються на види: державна служба в апараті законодавчіх органів, державна служба в органах виконавчої влади (органах державного управління та їх апараті), державна служба в судових органах та органах прокуратури. Цим підкреслюється, що державна служба, будучи завжди органічно пов”язаною з державою, в реальній дійсності втілюється у виконання певних завдань і функцій держави – законодавчих, виконавчих, судових, прокурорсько-наглядових; її напрямки фактично відповідають основним формам державної діяльності.
Державна служба України – це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Основними принципами державної служби є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов”язків, дисциплінованість; дотримання прав підприємств, установ.
В умовах державотворення в Україні, а відповідно й ускладнення завдань та функцій держави, роль і значення державної служби невпинно зростають. Останнім часом законодавчими та виконавчими органами здійснені певні закоди щодо вдосконалення правового регулювання державно-службових відносин та організації державної служби. Прийнято низку законів та законодавчих актів, що регулюють окремі напрямки державно-службової діяльності: про місцеву державну адміністрацію, про Прикордонні війська України, про Прокуратуру України, про збройні Сили України, про освіту, про міліцію України та ін. Усі вони тією чи іншою мірою стосуються питань організації та проходження державної служби у відповідних державних органах.
Закон України “Про державну службу” спрямований на регулювання суспільних відносин, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних соціальних умов реалізації громадянами права на державну службу.
Державна політика у сфері державної служби визначається Верховною Радою України. Її основними напрямками є вивчення цілей завдань та принципів функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективності роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції. Для проведення державної політики та функціонального управління державною службою утворено Головне управління державної служби України та Координаційну раду з питань державної служби.
Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів комітеттів Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем”єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів україни, Голови та членів Конституційного суду України, Голови та арбітрів Вищого господарського суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціалізованими законами України.
Правове становище державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, мттного контролю, Служби безпеки, внутрішніх справ та ін., здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.
2. Форми державного правління
Формою державного правління є спосіб організації верховної суверенної влади в державі, що характеризується перш за все її формальним джерелом. Таким джерелом може бути визнана воля однієї людини (монархія), воля всього народу (республіка) або ж воля певної верховної соціальної верстви (олігархія). Крім того, форму державного правління визначають порядок утворення й оновлення органів державної влади (вибори чи престолонаслідування), принципи взаємодії органів влади між собою та з населенням.
Монархія – форма правління, за якої верховна влада в державі цілком або частково здійснюється однією особою, що належить до пануючої династії. Монарх (цар, король, емір, шах тощо) володарює одноосібно, на власний розсуд. Вважається, що влада не надається монархові кимсь із людей або якоюсь соціальною інституцією – він володарює внаслідок самого свого походження, або ж наділений владою від Творця. Звичайно влада монарха є спадковою й довічною. Вона переходить від одного представника царствуючого дому, династії до іншого у строго встановленому порядку. Разом з тим історії відомі випадки, коли монарха обирали – у Польському королівстві, в Германській імперії до 1806 року, зараз у Малайській Федерації.
Монархії були найбільш розповсюдженою формою державного правління у стародавньому світі (згадаймо Стародавні Єгипет, Китай, Вавилон, Ассірію, царське правління в Стародавній Греції до реформ Солона, Стародавній Рим часів руйнування рабовласницького ладу).
У 15 – 16 сторіччях у західноєвропейських країнах формується ще один різновид монархії – абсолютна або необмежена монархія. Відбувається максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада (законодавча, виконавча, судова) цілком зосереджується в руках монарха.
Абсолютизм – це суспільство, в якому цілком відсутній поділ державної влади. Разом з тим це ще й відповідний спосіб мислення, підґрунтям якого є ідея про те, що найголовніше в суспільстві – це король і держава, все ж решта – особа, громада, народ – перебувають поза цих вартостей і є другорядними. Держава сприймається як велика вотчина із благодійним паном на чолі, який постає опікуном і пастирем народу. Звідси випливає ще одна ознака абсолютизму