Ще й тепер намагаються приховати зв'язок політичного лідера зі своїм класом, соціальними верствами, групами - намагаються грати роль представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких політичних діячів, які залишили помітний слід в сучасній історії: Франклін Рузвельт, Уїнстон Черчілль, Джон Кеннеді, Ганді, Джавахарлал Неру, Індіра Ганді. І навіть вони не могли творити історію за своєю волею. Візьмемо життєвий шлях Уїнстона Черчілля: які тільки задуми і які виявились результати. Задуми: задушити соціалістичну революцію в Росії; в другій світовій війні не допустити Радянську армію в країни Центральної та Південно-Східної Європи, не бути останнім прем'єром Британської імперії. А результати? І революцію не вдалося задушити в Росії, не вдалося не допустити радянські війська в Південно-Східну Європу і розпалася Британська імперія тощо. А візьміть Михайла Горбачова. Скільки задумів: і перетворити на зовсім нових засадах Радянський Союз, і реформувати, вдихнути життя в соціалістичне суспільство, перетворити на засадах гуманізму, справедливості, рівності тощо. А результати? І не тому, що був не талановитим, не ладним Уїнстон Черчілль, Михайло Горбачов, але задуми вступили в суперечності з суспільним розвитком. Хоча, безумовно, політичні лідери, висловлюючи інтереси певних груп людей, можуть значно впливати на хід подій. І, перебуваючи в гущі політичних подій, вони розкривають і свої особисті риси, що роблять їх співучасниками соціального процесу, носіями ідей тощо. Їх поведінка не фатальна, не рокова, не невідворотна, існує відносна самостійність, проявляється особиста активність, а то й суб'єктивність рішень. Хоча з того ж класу, соціальної верстви можуть висуватися різноманітні лідери. Це конформісти - «пливуть по течії» і нонконформісти - ті, хто іде «проти течії», переборюючи інерцію і опір. В переломні періоди розвитку, коли вимагається швидке прийняття рішень, спроможність правильно сформувати конкретні завдання, роль лідера особливо велика. Адже існує ж думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. На певному етапі при жорсткому і вимогливому лідері справді може зростати ефективність діяльності. Викликати активність, усувати пасивність, втягувати усіх, всі верстви в управління і вирішення проблем і є основне завдання лідера. Звідси важливість набувають особисті якості лідера.

Природно, політичні партії та політичні рухи грають важливу роль в політичному житті суспільства, виступають зв'язуючою ланкою між державною владою та народом, сприяють втягненню людей в політичне життя. Домінування активістської політичної культури, існування тривких демократичних традицій, наявність неконтрольованого державою громадянського суспільства і політичної опозиції звужують можливості для некомпетентного політичного лідерства, різноманітного роду волюнтаризму, зловживань владою, створюють сприятливий ґрунт для прояву в політиці індивідуального хисту та обдарувань. Удосконалення системи відбору лідерів і підвищення демократичної політичної ангажованості мас - найважливіші умови ефективності політичного управління суспільством. Політична діяльність людей нероздільна з їх поведінкою. В діяльності людини реалізуються якісь прагнення і сподівання, проявляються звички і навики, відтворюються зразки поведінки, зв'язані з його ставленням до політичних інститутів та їх функціонування. Лідерство - невід'ємний компонент політичної діяльності. Політичне лідерство - істотна сторона політичного керівництва. Політичне лідерство - це таке політичне ставлення суб'єкту-лідера (групи або індивіда) до співтовариства, при якому суб'єкт-лідер наділений певним обсягом прав і відповідальності формувати та відображати інтереси й відстоювати мету співтовариства, виступати ініціатором в їх здійсненні та організовувати участь всього співтовариства. Якості політичного лідера, особливо його керівної діяльності, залежать від усіх складових: умов діяльності та самої діяльності.

Література

Основы политической науки. – М., 1993. – Ч. 1.

Політологія / за ред. В. Г. Кремень, М. І. Горлач. – К., 2002.

Рябов С. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. – К., 1996.

Трофимов М. И. Политическое лидерство // Социально-политические науки. – 1991. – № 12.

Шестопал Е. Б. Личность и политика. – М., 1988.