Щоб зрозуміти філософію морально-політичної проблеми в Макіавеллі, потрібно сказати кілька слів про можливість наукового підходу до "суб'єктивної сфери" моралі. У свій час теза про поділ політики і моралі зіграла позитивну роль, оскільки вона апелює до науковості і знімає з Макіавеллі як вченого обвинувачення в аморалізмі.

Варто підкреслити, що і понині погляди італійського мислителя не здані повною мірою в архів. Багато політиків часто привселюдно відхрещуються від них, але у своїй практичній діяльності випливають його радам.

Представники німецької класичної філософії, зокрема Гегель, вважали, що держава повинна бути наділена особливою моральністю, тому що по своїй природі вона виражає волю й інтереси більшості громадян. "...Думка про уявну несправедливість, відповідно до якого політиці варто завжди перебувати в стані уявної протилежності моралі, спочиває... на поверхневому представленні про моральність, про природу держави і її відношенні до моральних поглядів" [10].

У працях європейських мислителів із другої половини XІ століття усе більш виразно ставиться питання про співвідношення цілей і засобів у процесі революційної політичної діяльності. При цьому допускається, що використовувані засоби втрачають значення при досягненні позитивних результатів. Цілі мають пріоритет стосовно засобів. Такий підхід до розуміння взаємодії цілей і засобів особливо опукло показаний у праці відомого діяча російського революційного руху С. Нечаєва "Катехізис революціонера". Нечаєв вважав, що революціонер повинний порвати з цивільним порядком і цивілізованим світом, з мораллю цього світу. Для революціонера все морально, що служить революції. Революціонер знищує усіх, хто заважає йому досягти мети. Потрібно збільшити страждання і насильство, щоб викликати повстання мас. В ім'я революції треба використовувати всі засоби, що ведуть до успіху. Нечаєвський катехізис уплинув на багатьох російських революціонерів.

Своєрідний підхід до цієї проблеми у відомого російського мислителя Н.Я. Данилевського, що виключав політичне, правове і соціальне зі сфери дії "правил християнської моральності", розривав політику і мораль. Заради справедливості варто підкреслити, що російська політична думка другої половини XІ століття виробила й інше тлумачення взаємодії політики і моралі. Її суть взаємодоповнення. У листі до Ф.М. Достоєвського видатний російський юрист К.Д. Кавелін обґрунтував положення про те, що зразкове громадське життя складається з добротних суспільних установ і з морально розвинутих людей. Моральні суспільні умови посувають людей до добра і правди; аморальні, дурні збивають їх правильного шляху і розбещують.

Ці питання одержали подальший розвиток в оригінальних працях іншого видатного російського мислителя В.С. Соловйова, що вважав, що політичні підвалини, увесь політичний світ базується на моральному фундаменті, що наповняється розумним змістом завдяки появі аскетизму, альтруїзму і релігійного почуття.

Отже, навряд чи можна говорити про повну автономність політики і моралі. Автономність цих двох суспільних явищ носить дуже відносний і несиметричний характер. Політика своїми засобами і методами регулює відносини людей у суспільстві. Мораль також здійснює регулюючу і контролюючу функції, але іншими - моральними засобами. Додатково вона ще контролює й оцінює політичну діяльність. Політика ж позбавлена контролю моралі, хоча і може впливати на специфічну мораль конкретних політичних дій. Подібно тому, як політика численними нитками зв'язана з ідеологією, економікою, культурою, правом, наукою, вона не може не мати контактів і зв'язків з мораллю [12, 13].

На сьогоднішній день простого протиставлення політичної реально-сті і моральних норм не досить. Потрібно пояснити їхнє розходження. Твердження загальобов'язковості, абсолютної об’ективності моральних розпоряджень було переважно справою релігіозних і ідеалістичних вчень, що віддаляли сферу людських відносин регульовану мораллю, від всіх інших видів діяльності. Багато вчених підкреслювали її суб'єктивний і переходящий характер, відносність моральних критеріїв. Така точка зору може підкріплюватися функціоналистським протиставленням моралі і політики (у кожної з них своя область регулювання, свої закони, цілі). Адже мораль - це спосіб бути людиною у конкретній соціальній обстановці часу і середовища. Уже тому не слід протиставляти її політиці, з якою вона має загальний предмет - відносини людей. Макіавеллі "звільняє" науку не від моралі, а від абстрактного моралізування. Моральні проблеми політики можна і навіть потрібно вирішувати тільки в межах етики, ставлячи при цьому питання про походження моральних норм, про те, як люди до них відносяться, як їх використовують.

РОЗДІЛ 4. ПРОТИРІЧЧЯ ПОЛІТИЧНИХ ДУМОК МАКІАВЕЛЛІ

Макіавеллі усвідомлює те, що існує велике розходження тим, що існує в житті, і тим, що повинно бути. "Тому що відстань тим часом, як люди живуть і як повинні б жити, настільки велика, що той, хто відкидає дійсне заради належного, діє скоріше на шкоду собі, ніж на благо, тому що, бажаючи сповідати добро у всіх випадках життя, він неминуче загине, зіштовхуючись з безліччю людей, далеких добру. З цього випливає, що керівник держави, якщо він хоче зберегти владу, повинен набути уміння відступати від добра і користатися цим умінням дивлячись по потребі".

Утопічним елементом політичної ідеології Макіавеллі варто вважати те, що керівник держави був чисто теоретичною абстракцією, символом вождя, а не політичною реальністю [11].

Єдино можливим розумним державним устроєм Макіавеллі вважає тільки монархію ( не за назвою, але по внутрішній суті ), тобто влада однієї сильної людини - не деспотизм, але тиранію - чисте страшне панування, необхідне і справедливе, коли незабаром воно конституює і зберігає державу. У такий спосіб для Макіавеллі вищою метою політики взагалі і державного діяча зокрема є створення нового і при цьому життєздатної держави тоді, коли це необхідно, чи підтримка і