Особливості державотворення в сучасній Україні (про реформи)

Вступ

Тема даної роботи – „Особливості державотворення в сучасній Україні”.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що сьогодні Україна стоїть напередодні конституційної реформи. 13 Листопада 2003 року Конституційний Суд України визнав таким, що відповідає Основному закону проект про проведення політичної реформи, запропонований парламентською більшістю. Законопроект був спрямований у КС із підписами 233 народних депутатів.

Цей варіант політреформи припускає обрати президента в 2006 році новим складом парламенту, сформованим на пропорційній основі. В документі передбачене також продовження повноважень наступного скликання парламенту й обраного їм президента до 5 років. При цьому за президентом залишається право розпускати ВР, якщо вона не сформує більшість і коаліційного уряду. Законопроект не скасовує президентських виборів у 2004 році, але новообраний глава держави буде займати цю посаду менше двох років. Крім того, у проекті пропонується позбавляти народного депутата мандата, якщо він "збігає" із фракції партії або блоку, за списком якого він був обраний у парламент. При цьому нардепам дозволяється поєднувати депутатську роботу з посадою в уряді й інших центральних органах виконавчої влади.

Усі запропоновані зміни, на думку КС, не ущемляють прав і свобод громадян і не спрямовані на ліквідацію незалежності і територіальної цілісності держави. Утім, Суд зробив за законопроектом і декілька зауважень. Так, суддям не по душі пункт, що надає право призначати по дев'ять суддів КС Президенту і парламенту (зараз глава держави, ВР і З'їзд суддів України призначають по 6 членів КС). Конституційний суд вважає, що позбавлення З'їзду суддів цього права відстороняє судову владу від формування єдиного органа конституційної юрисдикції.

1. Державотворення в Україні

Державотворення в Україні зазнає впливу цілого комплексу внутрішніх і зовнішніх факторів, важливе місце серед яких належить конституційно-правовим чинникам. Конституція України не лише втілила національну ідею державотворення, найважливіші досягнення вітчизняної і зарубіжної наукової думки у галузі державотворення, а й визначила стратегію подальшого розвитку української держави на тривалу перспективу як суверенної, незалежної, демократичної.

Дедалі більшу роль у державотворенні відіграє наука, зокрема, юридична, в тому числі наука конституційного права. За роки незалежності у провідній вітчизняній науково-дослідній установі у галузі конституційного права – Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України утвердилась наукова школа, якій належить вагомий внесок у розв’язання теоретичних і практичних проблем українського державотворення. Завдяки її дослідженням були сформульовані концептуальні основи українського конституціоналізму і конституційного ладу України, конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні, конституційних форм безпосереднього народовладдя, органів державної влади і системи місцевого самоврядування та теоретичні основи українського парламентаризму, інституту президентства, державного управління, правосуддя, конституційної юстиції.

Не останню роль у науковому забезпеченні вирішення конституційних проблем в Україні відіграють і вищі навчальні заклади, такі як Одеська національна юридична академія, яку очолює академік АПН України, професор Ківалов С.В.Під його редакцією підготовлено та видано “Правничий довідник для професійних суддів, що містить основні відомості по матеріальних та процесуальних галузях законодавства України. Швидко розвиваються такі юридичні школи, як Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, юридичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, що зосереджуються на теоретичному розв’язанні приоритетних державотворчих проблем: місця і ролі держави у політичній системі України, визначення форми української держави, а також вдосконалення організації і функціонування органів державної влади.

2. Нова конституційна реформа

У свою незалежність Україна ввійшла парламентською республікою. 24 серпня 1991 року в ній взагалі не було президента, вищою посадовою особою вважався Голова Верховної Ради. Та й ті повноваження, які отримав Леонід Кравчук 1 грудня, в день всеукраїнського референдуму, важко було назвати аж надто широкими. Ключові міністри підлягали затвердженню парламентом, а заступників міністрів призначав Кабмін. На місцях зберігалася стара радянська «вертикаль».

Тепер мало хто про це пам’ятає, але в перші дні свого президентства Леонід Кравчук хотів був зберегти свій колишній спікерський кабінет, відокремивши для компактної президентської канцелярії півкрила будинку Верховної Ради. Але новообраний спікер Іван Плющ буквально випхав президента в ще порожній будинок колишнього ЦК на Банковій. Безумовно, Іван Степанович керувався тоді виключно небажанням віддавати потрібні парламентські площі, але в цілому його непоступливість мала далекосяжні для держави наслідки - маленька канцелярія з часом розрослася в Адміністрацію, що і за розмірами, і за впливом перевершила і парламент, і конституційний Уряд.

Обсяг роботи не дозволяє аналізувати в деталях історію змагання за вплив між українським парламентом і президентом. Протягом перших років незалежності в цьому змаганні були й перемоги президента (запровадження «вертикалі» представників у 1992-му, «конституційна угода» 1995-го), і парламенту (відновлення виборності голів облрад та райрад у 1994-му, ухвалення Конституції у 1996-му). Поза всяким сумнівом, тоді, в пам’ятну «конституційну ніч», депутатам вдалося народити непоганий документ. Він закладав основні механізми стримувань і противаг, залишав за парламентом не лише нормотворчі, але й значні контрольні повноваження.

Біда була тільки в одному - батьки Конституції явно сподівалися на порядність і здоровий глузд тих, хто Основний закон застосовуватиме. І в цьому виявилася їхня безмежна наївність. Справді, кому в Великій Британії заважає право монаршого «вето» на парламентські ухвали, яке востаннє реально застосовувалося 1707 року? Ті, хто ухвалював Конституцію України, напевно, теж вважали: «вето» застосовуватиметься як крайній засіб, лишень в унікальних випадках.

Проте президентом України на той час був уже не відносно демократичний Кравчук, а «директор» Леонід Кучма, який ще від