А відтак передбачена Конституцією система стримувань і противаг залишилася недієвою. Парламент, хоч і не перетворився на просту демократичну декорацію (як російська Держдума, чи Національні збори Білорусі), однак завдяки наявності половини депутатів-мажоритарників виявився вразливим для силового тиску ззовні (що й продемонструвала історія створення сьогоднішньої «більшості»). Взаємовідносини адміністрації президента й уряду цілком продовжують традиції стосунків ЦК і Радміну, які працювали в тих самих будівлях: важливі політичні рішення ухвалюються виключно на Банковій, на Грушевського зосереджено господарсько-розпорядчі функції (при цьому відповідальність за стан справ у державі несе саме Кабмін). На додачу, ми отримали цілком залежні від президентської «вертикалі» суди й абсолютну цензуру на державних ЗМІ (хоч і те, й друге категорично заборонено Конституцією).

На початку 2000 року Л.Кучму переконали остаточно перекроїти систему влади на свою користь, забравши в парламенту навіть залишки самостійності й впливу. Затія під назвою «референдум за народною ініціативою» мала тріумфальний початок (за ганебного невтручання більшості українського політикуму). Але вибухнув «касетний скандал» - і поправки до Конституції, вже проголосовані в першому читанні, так і канули в Лету. Натомість наближення нових президентських виборів змусило Банкову маневрувати й шукати нових шляхів для збереження впливу тих бізнесово-політичних угруповань («донецьких», «дніпропетровських», «київських»), які творять основу українського владного режиму.

На святкуванні 11-ї річниці незалежності Л.Кучма несподівано заявив про необхідність переходу до моделі парламентсько-президентської республіки, - з перерозподілом повноважень на користь парламенту та відповідального перед ним уряду. Президент при цьому залишав би за собою роль арбітра нації, такого собі «українського Кваснєвського».
Аналітики одноголосно зійшлися на тому, що Банкова вкотре зробила безпрограшний хід: проведена на такий спосіб «конституційна реформа» нівелювала б ефект ймовірної президентської перемоги Віктора Ющенка. Адже, особливо за збереження напівмажоритарної виборчої системи, ті, кого ми звемо «олігархами», мали б добрий шанс далі контролювати парламент, а через нього - й реальну виконавчу владу.

Здавалося, з огляду на серйозність тону «гаранта», конституційній реформі відкрито «зелене світло». Адже лідери опозиції (О.Мороз, А.Матвієнко, П.Симоненко та інші) ще 2000 року запропонували проект конституційних змін, вельми суголосних до того, про що Л.Кучма говорив у серпні 2002-го. Саме зараз цей проект пройшов «сито» Конституційного Суду, й, отже, дістав нагоду перекочувати до сесійної зали.

Але цього досі не сталося. Не з’явився в парламенті й президентський проект (попри кількаразові заяви, начебто його текст уже готовий). Більше того, жодного разу так і не зібралася утворена Л.Кучмою «конституційна комісія» з парламентаріїв і представників виконавчої влади.
Отже, ситуація з конституційною реформою відверто «зависла». З боку влади зволікання є, очевидно, відображенням розгубленості: а що ж ця влада таки робитиме напередодні 2004-го року? Чи з’явиться єдиний прийнятний для основних кланів кандидат (ним може виявитися, врешті-решт, і сам Л.Кучма - і тоді президентські повноваження «обрізати» начебто й ні до чого)? Чи влада справді розцінює шанси опозиції на перемогу як значні (і тоді з реформою варто поквапитися)?

Ще виразнішими є розбіжності в опозиційному таборі. Юлія Тимошенко ніколи не була прихильником «слабкого» президента. Вірячи в високі «президентські» шанси свого лідера, оточення В.Ющенка, також уже говорить про недоцільність проведення реформи (принаймні, ближчим часом). Натомість прихильниками конституційних змін далі декларують себе «ліві» (а П.Симоненко взагалі не проти повернутися до «радянської» системи зразка 1991 року).

Отже, на ближчій сесії сподіватися на ухвалення якихось радикальних конституційних змін - малоймовірно. 

Можливо, все це не так і трагічно - адже головні ідеї реформи за наявності доброї волі сторін цілком можна було б реалізувати і в рамках чинної Конституції. Ніхто ж бо не забороняє на рівні законів (чи навіть на рівні правового звичаю) домогтися формування по справжньому відповідального коаліційного уряду, який спирався б на парламентську більшість. Чи звести функції адміністрації президента (взагалі Конституцією не передбаченої) до того, чим вона й має бути - компактної канцелярії глави держави, яка забезпечує питання координації зовнішньої політики, національної безпеки, а ще протоколу, помилувань і нагород.

Але чи вдасться зробити принаймні це - так само сумнівно. Пробним каменем щодо готовності суб’єктів політичного процесу до реальних змін стало голосування 20 лютого за Закон про вибори народних депутатів України на пропорційній основі. Як відомо, максимум, чого вдалося досягти того дня - це надіслати на повторне перше читання саме «пропорційний» проект Рудьковського-Мельничука, відкинувши водночас фактично «мажоритарний» проект Йоффе-Гавриша. При цьому «за» пропорційну систему проголосувала опозиційна «четвірка» - і, несподівано для багатьох, СДПУ(о).

Як прокоментував результати цього голосування голова профільного комітету Верховної Ради з питань державного будівництва й місцевого самоврядування, лідер опозиційної УРП «Собор» Анатолій Матвієнко, «більшість депутатів -«мажоритарників» розуміють, що того адміністративного ресурсу, завдяки якому вони пройшли до Верховної Ради, їм уже не отримати. Ті, хто дивиться у 2006 рік, усвідомлюють важливість створення потужної політичної структури, необхідність пошуку аргументів для здобуття електоральної бази, а не шляхів задоволення режиму, який незабаром впаде. І фракція СДПУ (о) продемонструвала щодо цього свою прагматичну далекоглядність, одноголосно підтримавши «пропорційний» законопроект». 

Звичайно, далеко не всі сили сьогоднішньої «більшості» наділені прагматичним