- У минулому столітті світову спіль-ноту вразили та, значною мірою, змінили два "дива", явлені нам Німеччиною і Японією. В столітті нинішньому має настати й обов'яз-ково настане час "українського дива".

Безперечно, мається на увазі не ли-ше фінансово-економічний спурт, а й утвердження західних соціально-духов-них цінностей, що ґрунтуються на загальнолюдських критеріях моралі, ладу, законності. Узагальнено кажучи, йдеться про формування громадянського суспіль-ства. Парадоксально, але факт: у числен-них політичних документах і наукових трактатах та ж Країна Вранішнього Сонця фігурує як невід'ємна геополітична ланка Заходу.

А наша Батьківщина, де ще в добу Австро-Угорської імперії було встанов-лено символічний знак "Центр Європи"? Чи то окраїна Заходу, чи то анклав Азії, чи то...

Процитую наближеного до першої особи держави радника, який вважає, що ми не виборсаємося із системної кризи, -"поки не створимо засади громадянського суспільства, поки не з'явиться середній клас... За цим показником ми адекватні Латинській Америці. Модель у нас одна й та ж. Латинська Америка теж 10 років проводить реформи і теж не може подолати, теж не може вирватися з цієї пастки". І ще один його пасаж: "Я не знаю, чи це недолік Кучми, чи це наша ментальність, чи відсутність історичного досвіду державотворення - це те, що ми не змогли консолідувати націю, політичну еліту, щоб максимально стимулювати розвиток держави".

Отже, не лише західні джерела, не лише українські незалежні аналітики, не лише опозиція, а й владні структури з прикрістю констатують стагнацію євроат-лантичного та євроінтеграційного руху України. Цей стратегічний курс, офіційно визначений як на законодавчому, так і на виконавчому рівні, поступово пере-творився в паперового змія пустопо-рожніх декларацій. Нагадаю читачам, що 10 років тому Євросоюз вважав Україну кандидатом № 1 на входження в ЄС. Протягом минулого десятиліття ми, все ж таки, крок за кроком долали цей напрямок паралельно з нашими цент-ральноєвропейськими сусідами. Та на початку XXI століття влада примудрилася нівелювати реальні здобутки 90-х років.

Можна, звичайно, списати європровали на ментальність народу: всі ми вийшли з шинелі тоталітарного режиму. А хіба, скажімо, португальці, іспанці, греки, угорці не мали своїх голгоф деспотії? Можна, звичайно, посилатися на мізерний державотворчий досвід. А хіба, скажімо, Словенія мала такий досвід?

Висновок напрошується сам собою: навіч - брак політичної волі в україн-ського Олімпу, тісно пов'язаного з транс-національними корпораціями колишньої метрополії. Неможливо рухатися одно-часно в двох напрямках - до ЄС і ЄврАзЕс, до постіндустріального ринку і напівфеодального базару, до демокра-тичного Заходу й авторитарного Сходу.

Україна демонструє в своїй внут-рішній політиці підходи, що суперечать загальноєвропейським цінностям та прин-ципам демократії, свободи слова, побу-дови правової держави. Це абсолютно розходиться зі стандартами, прийнятими як для ЄС, так і для НАТО.

Конкретним прикладом можуть слу-гувати плутані ініціативи щодо реформу-вання політичної системи, які повинні переконати наших західних партнерів у тому, нібито Україна розвивається справжнім демократичним шляхом. А як узгоджуються декларації офіційного Киє-ва про те, що питання асоційованого статусу для нашої країни вже молена переводити в практичну площину на на-ступному Саміті Україна - ЄС (жовтень 2003 року), із підписаною Л. Кучмою, В. Путіним, О. Лукашенком, Н. Назарбаєвим заявою щодо створення Єдиного економічного простору?

Звичайно, такі взаємовиключні дії по-роджують більше запитань у наших партнерів із ЄС, ніж дають відповідей. Отже, назріла гостра необхідність під-твердження євроатлантичних та євроінтеграційних програм, планів, декларацій реальними справами в усіх сферах -політиці, економіці, культурі, освіті, соціальному вимірі, військовій галузі. А це означає ні що інше як трансформацію суспільства.

Отже, основну відповідальність за гальмування інтеграційних процесів несе сама Україна, яка своєю непослідовністю у внутрішній та зовнішній політиці часто-густо заганяє відносини з ЄС у глухий кут. Водночас, не може бути знятим із порядку денного питання: чому Євро-пейський Союз упродовж майже деся-тиліття своїх відносин з нами так і не зміг виробити концептуального підходу до нашої держави?

Хоч як це прикро, та ЄС не від-значається послідовністю у відносинах з Україною. Так, уклавши з Євросоюзом Угоду про партнерство і співробітництво (1994), Україна сподівалася вже через кілька років підписати - вслід за своїми центральноєвропейськими сусідами -Європейську угоду з ЄС. Вона мала б надати нашій країні статус так званого "асоційованого члена" Євросоюзу. Замість цього, минулого року ЄС висунув ідею запровадження "спеціального статусу сусіда" як для Білорусі та Молдови, так і для України...

Тож доводиться розглядати дві супе-речливі сторони євроінтеграційної медалі. З одного боку, Україна є проблемою для Європейського Союзу, а з іншого - Євро-пейський Союз є, до певної міри, пробле-мою для України.

Україна є проблемою для ЄС, оскільки вона не визначилася, який шлях вона обирає: європейський чи євразій-ський? Крім того, як зазналося раніше, наша держава, на жаль, має серйозні проблеми зі становленням громадянського суспільства, утвердженням верховенства права, свободи слова, інших основ демократії. Без цього ж не може бути й мови про інтеграцію України в Європейський Союз.

Повноцінне членство в ЄС неможливе й без попереднього вступу України в Світову організацію торгівлі (СОТ). А членство в цій організації неможливе як без досягнення повної лібералізації національного ринку і відкриття його для країн-членів СОТ, так і без запровадження спільного правового поля, єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників.

Яку ж проблему може становити Євросоюз для України? Приєднання до ЄС Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії, балтійських країн потенційно несе погіршення торговельне-економічних від-носин із ними. Більше