Що стосується внутрішньоекономічних кроків, то Україна має здійснити низку невідкладних фундаментальних системних трансформацій, а саме:

реалізувати стратегію випереджального розвитку, яка має забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні на рівні не нижче 6–7% (у 1,5–2 рази вищі, ніж загалом у країнах ЄС), істотне подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами-членами ЄС;

опанувати інноваційну модель структурної перебудови та зростання, реалізація якої має забезпечити суттєве підвищення конкурентоспроможності української економіки, утвердження України як високотехнологічної держави;

забезпечити цілеспрямовані передумови для скорочення розриву в рівні та якості життєвих стандартів з країнами ЄС, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократизації суспільства, значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності.

У реалізації економічного співробітництва з ЄС Україна виходитиме з необхідності запровадження інтеграційної ідеології економічних відносин, що передбачає інтеграцію України в економічні та соціальні структури ЄС, поступове входження України до єдиного внутрішнього ринку ЄС, створення повноцінного конкурентного середовища, максимально звужуючи наслідки протекціоністських дій з боку ЄС. З цією метою мають бути до кінця 2004 р. здійснені всі необхідні заходи для визнання Євросоюзом нашої держави країною з ринковою економікою та набуття членства у COT. За таких умов вирішення завдання створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС стане реальною перспективою.

Водночас маємо активно працювати над вирішенням завдань так званої секторальної (або галузевої) інтеграції. Йдеться про поглиблення інтеграційних процесів між нашою дер-жавою та ЄС в енергетичній сфері, співробітництво у розвитку транспортно-комунікаційних мереж, в інформаційній сфері та галузях високих технологій.

Ключова увага має бути відведена розробці та реалізації стратегії забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на ринку ЄС з відповідними умовами та етапами підготовки внутрішнього економічного середовища до європейських вимог, а саме: досягнення європейського рівня продуктивності праці, прибутковості виробництва, заробітної плати та ін.

3.2. Нова стратегія ЄС щодо країн сусідів

Переживаючи подвійну «революцію» сучасного етапу розвитку — розширення та завершення конституційного процесу, Європейський Союз (ЄС), до складу якого у травні 2004 р. увійшли ще ряд країн, трансформує відносини з тими європейськими державами, що залишаються поза межами ЄС–25 (Євросоюз нині включає 25 країн). Намагаючись вирішити глобальне завдання встановлення на Європейському континенті зони стабільності та безпеки Thessaloniki European Council: Presidency Conclusions, 19–20 June 2003. — Brussels: Council of the European Union, 2003.— 11638093.— P. 13. й створення передумов для досягнення консенсусу з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗППБ) усередині розширеного ЄС, Євросоюз вдався до спроби реконцептуалізувати за нових умов відносини з європейськими країнами. Мета формування нових підходів полягає в тому, щоб знайти інші важелі впливу на зовнішнє міжнародне оточення, ніж застосування єдиної дотепер ефективної мотивації виконання вимог Євросоюзу, а саме — перспективи членства в ЄС у визначений термін.

До країн — «нових сусідів» Євросоюзу належать дві групи: балканські держави — Албанія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія і Чорногорія, Хорватія, а також, за термінологією ЄС, західні нові незалежні держави (ЗННД) — Білорусь, Молдова та Україна. Переважна більшість з них декларувала членство в ЄС стратегічним завданням своєї зовнішньої політики. Однак у той час, як перспектива членства для першої групи є визнаною з боку ЄС (слід зауважити, що без уточнення терміну можливого приєднання), можливість вступу до Союзу країн другої групи ніколи не підтверджувалась ЄС (але офіційно ніколи й не заперечувалась). Хоча з формальної точки зору, на розвиток традиції, започаткованої Римським договором (ст. 237) та підтриманої Маастрихтським (ст. 0) та Амстердамським (ст. 49) договорами, право приєднання до ЄС будь-якої європейської держави, яка поділяє цінності ЄС, закріплюється проектом Європейської Конституції (ст. I-57). На практиці ж характер відносин ЄС з першою групою країн визначений угодами щодо процесу стабілізації і асоціації (ПСА), а відносини з другою групою нині трансформуються від передбачених угодами про партнерство і співробітництво (УПС) до «нового сусідства» на засадах запропонованої ЄС концепції «Ширшої Європи».

Незважаючи на низку суттєвих відмінностей, спільним між державами обох груп є те, що спонукання до перетворень на основі цінностей, що поділяються цими країнами, заклики до реформ, виконання Копенгагенських критеріїв членства в ЄС та до адаптації союзного законодавства не розглядаються ані суспільством, ані політичними елітами як достатні для прискореного запровадження європейських політичних, економічних та соціальних стандартів. Для балканських країн основним залишається питання «коли», для Молдови і України — «так чи ні», але в тому й іншому випадках усім державам потрібні додаткові стимули для виконання вимог ЄС.

На теперішній час поза межами цих двох груп залишаються закавказькі країни СНД Азербайджан, Вірменія і Грузія. Строго кажучи, ці держави не входять безпосередньо до «зовнішнього оточення» Євросоюзу, що свого часу вплинуло на