, презентованої Європейською Комісією Раді ЄС та Європарламенту у березні 2003 р. Разом з тим нещодавня зміна політичної влади в Грузії та проголошення нею наміру набути у довгостроковій перспективі членство в ЄС спричинила політичну заяву Єврокомісії про необхідність переглянути відносини ЄС з закавказькими країнами на засадах концепції «нового сусідства».

Відносини Євросоюзу з Російською Федерацією побудовані за окремим сценарієм. По-перше, вступ до ЄС не є метою зовнішньої політики Росії. По-друге, на відміну від України, після офіційного вступу країн Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) до ЄС у травні 2004 р. Росія не стане «новим сусідом» Євросоюзу, адже спільний кордон між Росією і ЄС існує з 1995 р. у результаті приєднання до ЄС Фінляндії. Двостороннє прикордонне співробітництво здійснюється в рамках програми «Північний вимір», що її в середині 1990-х років запропонувала Фінляндія й підтримала Росія. По-третє, як передбачено останнім самітом Європейської Ради, що відбувся 25–26 березня 2004 р., у найближчій перспективі взаємини Евросоюз – Росія мають спиратися на концепцію «стратегічного партнерства», якою передбачена участь Росії в процедурі спільного прийняття рішень ЄС з низки питань безпеки і оборони. Це передусім подолання спільних загроз та врегулювання локальних конфліктів, наприклад, придністровського, а також участь у подальшому розвитку «чотирьох просторів», або «свобод», об’єднаної Європи — вільному пересуванні людей, капіталів, товарів та послуг Brussels European Council: Presidency Conclusions, 25–26 March 2004.— Brussels: Council of the European Union, 2004.— Press Release.— 26/03/2004.— P. 13.

[3]. Наприкінці квітня 2004 р. відбулося відкриття Постійної партнерської ради «Євросоюз–Росія». Незважаючи на суттєві переваги зазначеного сценарію двосторонніх зв’язків, партнерство і співробітництво залишається, згідно з документами саміту Європейської Ради, «наріжним каменем» взаємовідносин, принаймні до 2007 р., тобто кінцевого терміну дії УПС.

Таким чином, запровадження нових або додаткових важелів політичного впливу в рамках СЗППБ стосується саме балканських держав та ЗННД. Проведемо аналіз специфіки формування стратегій Європейського Союзу щодо цих двох груп кран.

Зробимо деякі загальні зауваження в цьому аспекті.

1. Прийняття рішень у сфері СЗППБ відбувається одноголосно на міжурядовому рівні. Таку процедуру закріплено в 1991 р. Маастрихтським договором про Європейський Союз, за змістом якого архітектура спільної політики держав-членів грунтується на трьох опорах, або «піларах» (pillars). Першою з них є діяльність згідно із правовими нормами в економічній і соціальній сферах з питань, що входять до повної або часткової компетенції Союзу, до другої включено СЗППБ, третю складають усі види спільної діяльності з питань внутрішніх справ і юстиції. У межах другого й третього «піларів» законодавча діяльність практично не здійснюється, хоча за інституційними інноваціями Амстердамського договору 1997 р. прийняття рішень щодо СЗППБ має відбуватися кваліфікованою більшістю.

Політичні рішення стосовно будь-яких подій міжнародного життя приймаються із застосуванням таких основних принципів:

одноголосність щодо спільних зовнішньополітичних заходів, при цьому одна третина держав-членів має право утриматися від голосування (без блокування прийнятого рішення);

кваліфікована більшість з приводу дій у рамках раніше узгоджених політичних стратегій ЄС за умови, що незгода навіть однієї держави-члена є приводом для призупинення обговорення з подальшим розглядом питання Європейською Радою;

одноголосність з питань оборони без надання можливості державам-членам утриматися від голосування.

Виходячи з зазначеного процедурного порядку, спільна політика розширеного Євросоюзу може бути затверджена лише одноголосно усіма 25 державами-членами ЄС, що ускладнює прийняття відповідних рішень і потребує швидкої інституційної адаптації для запровадження ефективних механізмів реалізації СЗППБ Europe in the World: CFSP and its Relation to Development: Speech by Chris Patten. Overseas Development Institute, 7 November 2003.— European Commission.— Press Release.— 07/11/2003.

.

2. Розширення на Схід неоднозначно вплине на спільну зовнішню політику ЄС, зважаючи на певну неузгодженість зовнішньополітичних дій, а часом і розбіжності інтересів як держав ЄС - 15, так і нових членів. Серед «старих» членів ЄС вже спостерігалися протиріччя щодо СЗППБ, наприклад, навколо ситуації в Іраку. Глобальні питання безпеки, зокрема боротьба з тероризмом та розповсюдженням зброї масового знищення, визначені як першочергові завдання СЗППБ після подій 11 вересня 2001 р., але більшість держав ЄС - 15 все ж акцентують увагу на проблемах стабілізації безпосередньо своїх кордонів. Це спричинює непорозуміння у відносинах між ЄС–15 та США. Нові члени ЄС, центрально-східноєвропейські держави, навпаки, здійснюють проамериканську зовнішню політику і в той же час очікують від керівних інституцій ЄС більшої уваги до регіональної стабілізації. Наразі виникає дисонанс між політикою нових членів і тією їх роллю, що очікувалася деякими «старими» членами ЄС. Такий стан справ, з одного боку, ставить під сумнів реалізацію наміру ЄС підвищити свій вплив на світову политику і економіку, а з іншого — посилює розбіжності щодо визначення пріоритетів СЗППБ, її інструментів та розподілу бюджетних ресурсів Союзу, спрямованих на розвиток партнерських відносин з тими чи іншими сусідніми державами.

3. Протягом останнього десятиріччя в політиці ЄС існувало два регіональних підходи до розвитку відносин з посткомуністичними країнами: стабілізаційний та інтеграційний.