На початку 1990-х років політичними інституціями ЄС посткомуністичні країни було поділено на три групи: держави Центральної та Східної Європи; балканські країни; держави СНД Balazs P. The EU’s Collective Regional Approach to its Eastern Enlargement: Consequences and Risks.— Copenhagen: Copenhagen Research Project on European Integration, 1997.— P. 3. . Запропонований субрегіональний поділ базувався не на географічному, а на політичному підході до країн колишнього Східного блоку і був реалізований у спільній зовнішній політиці системою міжнародних договорів Співтовариств Peterson J., Bomberg E. Decision-Making in the European Union.— New York: St. Martin’s Press, 1999.— P. 243. .

До країн ЦСЄ: Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Словенії, Болгарії, Румунії, а також колишніх радянських республік Литви, Латвії та Естонії був застосований інтеграційний підхід. Відносини з ними було побудовано через інститут Європейських угод.

Головним завданням політики ЄС щодо балканських країн було сприяння мирному врегулюванню регіональних конфліктів і припинення воєнних дій, що у першій половині 1990-х років охопили територію колишньої СФРЮ. Після нормалізації ситуації планувалося підписати угоди про стабілізацію і асоціацію (УСА).

РФ й інші країни СНД розглядались як єдиний політичний простір і отримали в ієрархії пріоритетів спільної східної політики статус третіх країн, з якими могли бути укладені угоди про партнерство і співробітництво. Слід зауважити, що відносини ЄС з балканськими країнами, а також з країнами СНД визначалися стабілізаційним підходом, хоча зміст стабілізаційних процесів суттєво відрізнявся в обох цих регіонах.

Більшість дослідників розглядають неузгодженість дій держав-членів ЄС щодо балканських проблем як показник неефективності СЗППБ в цілому Mayhew A. Recreating Europe: Relations between the European Union and the Countries of Central and Eastern Europe.— Cambridge: Cambridge University Press, 1997; Ludlow P. Preparing Europe for the 21st Century.— Brussels: CEPS, 1997; Burghardt., Cameron F. The Enlargement of the European Union // European External Affairs Review.— 1997.— № 2.— P. 7–23. За висловом британського аналітика Ч. Гранта, «диктатори, такі як Слободан Милошевич, практично ігнорували заяви Євросоюзу, оскільки вони знали, що хоча ЄС здатний прийняти резолюцію, він не спроможний надіслати батальйони» Grant C. Big Three Join Forces on Defense // E!Sharp.— 2004.— March. . Показовим є те, що провал СЗППБ на Балканах збігся у часі з повним успіхом ініціативи ЄС щодо укладання пактів стабільності в центрально-східноєвропейському регіоні. Уявляється, що одним з чинників провалу балканської зовнішньої політики була недооцінка західноєвропейськими лідерами ризиків територіальної експансії й здійснення політики геноциду в цьому регіоні сучасної Європи, що призвело до відсутності обгрунтованої стратегії ЄС щодо нейтралізації таких ризиків.

У грудні 1998 р. на саміті у Сент-Мало прем’єр-міністр Великобританії Т. Блер та президент Франції Ж. Ширак вперше висловили ідею розбудови окремої від НАТО європейської оборони. Умовою участі Великобританії у цьому процесі було дотримання принципу верховенства НАТО у євроатлантичній безпеці, що ж до Франції, Ж. Ширак наполягав на забезпеченні дієздатності ЄС проводити автономні від НАТО військові операції, нехай і обмеженого характеру. В результаті у грудні 1999 р. Гельсінським самітом Європейської Ради було прийнято рішення розпочати формування союзного військового контингенту з метою виконання так званих Петерсберзьких завдань Grant C. Big Three Join Forces on Defense // E!Sharp.— 2004.— March. .

Пов’язані з косовською кризою 1998– 1999 рр. події характеризувалися більш ефективною політикою Євросоюзу, який на той час вже конкретизував терміни практичних дій зі створення механізму врегулювання міжетнічних конфліктів згідно з принципами міжнародного права навіть за умови невтручання НАТО. Подальший розвиток цього євроінтеграційного напряму відобразили конкретні рішення практично усіх наступних самітів Європейської Ради. Проте й на сучасному етапі не слід переоцінювати здатність ЄС оперативно вирішувати проблеми врегулювання збройних конфліктів та нестабільних міжетнічних відносин. Як свідчать заворушення в Косові між сербами та албанцями у березні 2004 р., без присутності військових сил НАТО припинення ворожнечі було б неможливим.

До теперішнього часу ризики співробітництва ЄС з балканськими державами переважно пов’язані з наслідками збройних конфліктів у регіоні. Серед таких наслідків — незаконна торгівля зброєю, організована злочинність, існування паралельних владних структур, торгівля людьми, контрабанда, нелегальна імміграція. За експертними оцінками, Сербія залишається центром незаконної торгівлі зброєю з країнами, щодо яких діють або свого часу діяли відповідні санкції ООН (такими як Ірак і Лівія), а порти Чорногорії, Словенії і Болгарії активно використовуються для транзиту товарів військового призначення Traynor I., Wood N. Eastern Europe Arms Saddam // The Guardian International.— 2002.— November 25.. Проте, незважаючи на складну ситуацію на Балканах, ЄС розширив співробітництво з країнами регіону, а стратегією розширення було передбачено їхнє майбутнє повноправне членство. Зазначені зміни у підходах ЄС до балканського регіону базуються передусім на визнанні того, що інтеграційні зусилля балканських