деякі положення Європейських партнерств суттєво відрізняються від згаданих угод. По-перше, Партнерства із вступу укладалися на основі висновків Єврокомісії про готовність держави-кандидата до вступу в ЄС лише після формальної заяви щодо членства. За винятком Хорватії від жодної з балканських країн на час затвердження Європейських партнерств заяви про вступ не надійшло. Отже, укладання Європейських партнерств слід радше розглядати у контексті підготовки цих країн до подання такої заяви, що відкладає термін набуття ними повного членства в ЄС на чотири-п’ять років. По-друге, додаткові умови щодо готовності балканських країн, уведені Євросоюзом вперше з часів обговорення перспективи членства країн ЦСЄ, свідчать на користь такого висновку: вимоги ЄС до потенційних кандидатів на вступ стануть ще більш жорсткими, а період їхньої підготовки до вступу таким чином буде тривалішим.
У середині 1990-х років, дотримуючись стратегії сприяння стабілізації соціально-політичної ситуації в країнах — майбутніх сусідах ще до вступу нових членів з ЦСЄ, ЄС визначив метою своєї політики партнерство і співробітництво з РФ, Україною, Білоруссю і Молдовою Petrakos J. The Regional Dimension in Central and East European Countries: An Assessment // East European Economies.— 1996.— September–October.— P. 66-85. . Інтеграційні ж перспективи групи пострадянських країн — Росії та інших держав-учасниць СНД — традиційно оцінювались Євросоюзом, виходячи з тези про значне відставання цих держав у процесі демократизації і ринкових трансформацій порівняно з країнами центрально-східноєвропейського регіону.
Аналіз зовнішньої політики ЄС дає підстави для констатації того факту, що її пріоритетом протягом останнього десятиліття був російський напрям. Це означало, по-перше, незастосування до Росії на практиці декларованого зовнішньополітичного принципу «гнучкого» підходу, на відміну від, наприклад, країн ЦСЄ або балканських країн, не говорячи вже про пострадянські держави, у тому числі й Україну. Інші країни СНД автоматично розглядалися політичними інституціями ЄС відповідальними за міжнародні відносини у контексті відносин Союзу з Росією, наслідком чого був незмінний формат співробітництва для усієї групи цих країн навіть за умови диференціації їхніх інтеграційних стратегій.
По-друге, розробку й реалізацію стратегії, що підтримувала незалежність пострадянських держав, Євросоюз розпочав зі значним запізненням. Цілком справедливо оцінювана стратегія ЄС стосовно країн пострадянського простору, зокрема України, як така, що «мала перед собою обмежений простір вибору геополітичної стратегії», спричинила у минулому десятиріччі «фактичне самовідсторонення ЄС від активного співробітництва» Гальчинський А. С. Курс — на європейську інтеграцію // Політика і час.— 2002.— № 11.— С. 7. . Дійсно, економічна допомога Євросоюзу державам СНД протягом 1990-х років не була настільки суттєвою, як допомога країнам ЦСЄ, включаючи й країни Балтії. Так, за даними Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), у 1993 р. допомога Естонії складала близько 50 дол. США на душу населення, в той час як відповідний середній показник в країнах СНД не перевищував 10 дол. США Aid and Other Resource Flows to the Central and Eastern European Countries and the New Independent States of the Former Soviet Union in 1992 and 1993.— Paris: OECD, 1995.— P. 123.. Різниця в цифрах у даному разі унаочнює притаманну західноєвропейським політичним лідерам невіру у можливість швидких трансформацій на пострадянському просторі та подолання наслідків ізоляції східноєвропейських країн від Європи.
Узагальнення теоретичних висновків і аналітичних оцінок змісту й перспектив загальноєвропейських інтеграційних процесів дозволяє виокремити причини значного відставання пострадянських країн від країн ЦСЄ у зближенні з Євросоюзом.
Жодна з держав СНД не мала демократичного досвіду протягом тривалого історичного періоду і не могла спиратися на традиції демократичної за змістом політичної культури, яка в Центральній і Східній Європі після 1989 р. стала підгрунтям посткомуністичних суспільних перетворень. Незважаючи на те, що обрані економічні стратегії були різними як на пострадянському просторі, так і в ЦСЄ — від «шокової терапії» до здійснення обережних заходів із поступового впровадження ринкових відносин — дистанція між двома регіонами лише збільшилася, перетворивши країни одного з них на повноправних членів Європейського Союзу і залишивши державам іншого роль експортерів сировини до Західної Європи. Держави ЦСЄ демонстрували стабільне економічне зростання, починаючи з 1993–1994 рр., у той час як держави — колишні республіки СРСР переживали тяжкі часи.
Проєвропейські політичні еліти пострадянських країн, у тому числі України, своєчасно не оцінили важливість взаємозв’язку процесів європейської і євроатлантичної інтеграції, що суттєво гальмувало розвиток політичного діалогу і утрудняло економічне співробітництво з ЄС.
Створені в рамках СНД органи управління функціонували значною мірою в інтересах Росії, яка політично та економічно домінувала у Співдружності. Систему економічних взаємовідносин в СНД було побудовано таким чином, що угоди (насамперед двосторонні) слугували співробітництву між Росією й іншими учасниками Співдружності за обмеженості зв’язків між усіма її незалежними державами.
Відсутність консенсусу провідних політичних сил щодо євроінтеграції, невизначеність національної ідентичності, певна дезорієнтація щодо ролі на пострадянському просторі, вияви ностальгії за минулим і його міфологізація разом із незавершеністю процесу демократизації політичних інститутів зберігають ситуацію, за якої питання, що дедалі істотніше впливає на суспільну думку в Україні,— європейський спосіб мислення чи міфи минулого — досі залишається актуальним.
Обґрунтуванню нової зовнішньополітичної концепції Євросоюзу щодо відносин з країнами — новими сусідами після завершення сучасного етапу розширення ЄС присвячені документи самітів Європейської Ради у Салоніках (19-20 червня 2003 р.) і Брюсселі