Зародження і становлення української політичної думки

План

1. Політичні ідеї Київської Русі

У становленні духовної культури українського народу, що почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка. Суспільно-політична думка тісно поєднується з буттям українського народу, з його історичною долею. У житті народу політичні ідеї та політичні погляди мають досить глибоке соціальне коріння. Появу їх пов’язано з виробничою діяльністю, з формуванням свідомості та становленням людини як особи, виникненням владних відносин в суспільстві.

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ-ХІV ст., у княжу добу, закарбовані в товарах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у “Слові про Закон і Благодать”, Ярослав Мудрий у “Руській правді”, монахи-літописці Нестор і Сильвестр у “Повісті временних літ”, Володимир Мономах у “Повчанні дітям” висвітлювати проблеми сутності, походження і легітимності влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед держав світу.

Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість – “правду” і примус – “силу”. Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її слід визнавати і коритися їй.

Походження державної влади літописці пов’язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов’янських племен влада покликана забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком – правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, а й основою для обґрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також “богообраністю” і “благословенністю”.

Сутність “богообраності” полягала в тому, що бог ставив князя на владу через церкву, а “благословенність” – у тому, що бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.

Крім цього, літописці обґрунтовували й інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем.

У зв’язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювали з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідає одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у “Повчанні дітям”. Для нього ідеальний володар – мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.

Центральною проблемою того часу були взаємовідносини світської і церковної влади. Виділялися дві концепції: “богоугодного” володаря і князівського одновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор. Вони сформулювали ідею “духовного проводу над світською владою”; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об’єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов’язку творити богоугодні справи.

Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм.

На думку мислителів Київської Русі, народна воля, слабкість котрої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, повинна бути обмежена волею князя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її захисту, опіки й заступництва.

Звичайним для історії політичним парадоксом була інтенсифікація політологічного мислення в зв’язку з занепадом політичного, культурного та економічного життя у Київській Русі, втрата нею певної політичної цілісності.

Визнання у 1097 році принципу вотчини призвело до напруження політичних стосунків між князівствами, що не могло не позначитись на політизації суспільного життя і його відображенні у суспільній думці. А зруйнування в 1169 році Андрієм Боголюбським Києва як конкуруючої з закладеним ним у м. Володимирі столиці стало фактичним початком своєрідного політичного плюралізму, коли кожне князівство встановлювало власні форми правління і кожне з них знаходило відповідне політологічне тлумачення.

Можна вважати остаточним оформленням підвалин української державності час, коли Галицьке і Волинське князівства, на території яких у ХІІІ ст. проживало 90% населення, що мешкає в межах сучасної України, створили міцні олігархічні політичні режими або стабільно тримали політичне життя в усталеній традиції. Наближення населення, що залишалося на історичній батьківщині, до власного політичного життя з поступовим визріванням типу єдності, який згодом буде ознакою нації, ставало неминучим. Політична боротьба – як зовнішня, так і внутрішня, постійні політичні конфлікти викликали напруження у виробленні певних політичних платформ, політологічних поглядів (насамперед політичних володарів), що, однак, відбувалося у рамках київської традиції як відображення існування української державності.

2. Розвиток національної ідеї за козацько-гетьманської доби

У козацько-гетьманську добу політична думка України розвивалася в контексті правових документів, які відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвітників щодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести “Березневі статті”, “Гадяцький трактат”, “Угоду та Конституцію” Пилипа Орлика. В них було закладено правову основу міжнародних договорів України з іншими державами, чітко простежувалися