“Березневі статті” передбачали збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вольностей; право українців самим вирішувати, хто до якого стану має належати; право самостійно збирати податки; збереження права обирати гетьмана, самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, з іншого – правові зобов’язання української сторони перед Московським царством, які передбачали військово-політичну єдність України і Московії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.

“Гадяцький трактат”, розроблений Юрієм Немиричем 1658 р., містив такі основні положення:

1) Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої;

2) гетьман стає цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами;

3) передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу;

4) без дозволу українського уряду коронне військо не має права входити на територію князівства;

5) православне духовенство урівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона існує. Київська академія прирівнюється до Краківської.

“Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького” складалися з 16 статей і починалися з урочистої декларації: “Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування”. Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православної церкви під зверхністю царгородського патріархату.

Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою, генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогативи органів влади не були ще чітко визначені. Все ж тогочасна конституція наближалася д реалізації принципу розподілу влади.

Отже, названі правові документи закріплювали державний статус України, визначали конституційні основи спільного і державного ладу, її міжнародно-правову суб’єктивність.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія. Її засновник П. Могила розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві. П. Могила виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни та був проти втручання держави у церковні справи. Проте окремі думки П. Могили йшли врозріз з ідеєю верховенства “стану священицького”, про що свідчать його роздуми про сильного і могутнього “ідеального володаря”, котрий отримує владу безпосередньо від Бога і про свої дії звітує тільки перед ним. В цілому П. Могила відводив церкві роль радника, а не верховника.

Погляди П. Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали та розвивали діячі Києво-Могилянської академії. Зокрема, С. Яворський відстоював рівноправність світської та духовної знаті, намагався пристосувати ряд православних догм до католицьких схем. Мислитель захищав ідею сильної церковної влади, що не заважало йому водночас стверджувати, що “царі більше панують над тілом, ніж над душею людською”.

Визначний філософ, професор, ректор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природного права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядковуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами і усі його дії, спрямовані на загальну користь, виправдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, “філософ на троні”.

3. Українська політична думка Нового часу

На першу половину ХІХ ст. припадає початок національного відродження, зростає політична активність громадськості. Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХІХ ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства. Члени цієї організації – М. Костомаров, М. Гулак, В. Бєлозерський, М. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. – згуртувалися довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.

Основні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства викладено у “Книзі буття українського народу”, автором якої є М. Костомаров. “Об’єднання” слов’янських народів розглядалося не як злиття з втратою національних особливостей та самобутності. “У всіх частинах федерації передбачалися однакові основні закони і права, рівність ваги, мір, монети, відсутність митниць, свобода торгівлі, всезагальне знищення кріпосного права і рабства в якому б то не було виді, єдина центральна влада, що завідує відносинами поза союзами, військовим флотом, але повна автономія кожної частини щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства і народної освіти”, - писав М. Костомаров у “Автобіографії”. В основу суспільно-державного устрою були покладені християнські принципи.

Визначне місце в історії політичної думки України другої половини ХІХ ст. посідає творчість М. Драгоманова, який продовжив традиції Кирило-Мефодіївського братства. Аналізуючи державу, М. Драгоманов вважав, що її суть найперше полягає у правах, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі особи. Він прагнув здійснення “політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації”, бо “державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, кращим формам громадського устрою”. Суть його програми політичної боротьби для українства полягала в тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації та федерації у рамках Росії та Австро-Угорщини, виходячи з того, що центром цієї національної боротьби мала б бути Галичина. Він вважав, що національні