Одним з представників революційно-демократичної течії у політичній думці був І. Франко. Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв’язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І. Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських цінностях. Соціалізм, за І. Франком, мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв. Мислитель виступав за рівність усіх націй, і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об’єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що опиралися б на солідарність інтересів.

Визначне місце в історії української політичної науки ХІХ – початку ХХ ст. посідає М. Грушевський. Його політичні погляди викладені у таких творах, як “Початки громадянства”, “Хто такі українці і чого вони хочуть” та ін. М. Грушевський еволюціонував від історичної народницької концепції до державницької, від федералістичної – до самостійницької. Він вважав, що держава – “це суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі до поступового розвою громадянства”.

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право народу на самовизначення був М. Міхновський. На його думку, “державна самостійність є головною умовою існування нації”. М. Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме М. Міхновському належить максималістське гасло: “Україна для українців!”. Як зазначає М. Горєлов, брошура М. Міхновського “Самостійна Україна” “була першою спробою оформити скривджене почуття українців у рамках політичної програми. У цій праці чітко поставлено питання про незалежну українську державу, публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

У політичній думці 20-30-х рр. ХХ ст. можна виділити кілька напрямків, зокрема консервативний (В. Липинський, С. Томасівський), національно-державницький (С. Дністрянський, В. Стаоросольський), національно-державницький з націоналістичним аспектом (Д. Донцов, М. Сціборський).

В. Липинський є одним з авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень:

- політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;

- особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;

- суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається з кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;

- реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;

- в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія – це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед на хліборобський клас.

Політичне кредо В. Липинського – “до української нації через українську державу”. Держава для нього – це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.

Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології “інтегрального” (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думу, були:

- вольовий принцип;

- постійне прагнення до боротьби за незалежність;

- романтизм і фанатизм у національній боротьбі;

- синтез національного і інтернаціонального;

- необхідність виховання нової політичної еліти;

- орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Опираючись на вчення Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та ін., Д. Донцов обстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.

Український правник, політолог С. Дністрянський відомий як автор проекту конституції ЗУНР, а також праць “Загальна наука права й політики”, “Погляд на теорії права і держави”, “Нова держава” та ін. С. Дністрянський підкреслював значення природних умов для національного самовизначення. Він вказував на необхідність надання певних автономних прав анклавам національних меншин.

Література

Брегеда А. Основи політології. – К., 2000.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1994.

Гелів С. Політологія. – К., 1999.

Піча В. Політологія. – К., 1999.