Завдання відродження та розбудови суспільства було підмінено цілком прагматичною та безпосередньо прибутковою для основних виконавців програмою зміцнення державних структур. Цей процес концентрує в собі практично всі зміни й суперечності, всі реальні зрушення, що відбуваються в країні. Водночас державотворення в такому загальному, неототалітарному варіанті пригнічує зачатки демократичних інститутів, загалом творчого потенціалу нації. Такий вектор розвитку склався ще в перші роки незалежності і набуває подальшого розвитку сьогодні.???????? ?. ?????????????? ????????????? ????????????????? ????? ? ??????? / ??????????? ?????????????. — ?.: ????????? ?????, 1995. — ?.155–161.

Щодо структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і водночас корпоративність, здатність до ідейних метаморфоз, компромісів між носіями різних поглядів та представниками різних її угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої та міцної партії влади, здатної обслуговувати інтереси різних загонів номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А щодо політичних сутичок та зіткнень, які сьогодні можна спостерігати в Україні, то вони відбуваються не у зв’язку з кардинальними змінами у самій системі влади, а швидше у зв’язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих чи тих складових нинішніх керівних політичних еліт, пов’язаних з процесом перерозподілу влади і власності. Немає сумніву, що з появою реальної загрози цьому процесу з боку нових соціальних та політичних прошарків усі ці складові, які нині начебто ворогують між собою, миттєво зінтеґруються в один загін, як це, наприклад, вже трапилося у серпні — вересні 1991 року. Проте зараз такої «загрози» з боку суспільства ще немає. ?????? ???????????. ??????????? ??????? ?????? ???????????? ??????????.//?????? “????????” ?9, 2001 ?., ??????????? ???????????? ????? ?????????? ?????????? -http://www.ucipr.kiev.ua/ukrainian/epicentre/09/004.html

Саме порозуміння між загоном державників, що висувають гасла реформ європейського зразка, та тими, хто проголошує себе прибічниками ідей «соціальної справедливості», їх зрощування в єдиний організм партії влади породжує феномен українського застійно-розбудовного синкретизму та нового застою, але вже під національним прапором.

За таких умов вироблення довготермінової стратегії, прийняття конкретної державної програми загрожує не стільки дестабілізацією суспільства, скільки дестабілізацією партії влади. У пошуках загальної усталеності різні фракції українського істеблішменту гуртуються довкола політичного центру, який сьогодні не має жодного соціального підґрунтя. Тим самим здійснюється суто популістський маневр, приречена на провал спроба узгодити несумісні соціально-політичні концепції. Популярність ідеї особливого «третього шляху» і в лівих консерваторів, і в офіційних реформаторів якраз і відображає їхній спільний острах перед можливими принциповими змінами, намагання уникнути визначеності та конкретності, необхідних для суспільства, але ризикованих для влади.

Партія влади, користуючись пасивністю суспільства, граничною слабкістю демократичних інститутів, контролем за системами масових комунікацій, вибудувала складну, але цілком впізнавану політичну піраміду, що базується не тільки на управлінських вертикалях, а й на нагромадженні загальних обіцянок та патріотичних закликів. Це фактично найбільша, найуніверсальніша трастова компанія, що експлуатує народну довіру. Її вкладниками (і в суто фінансово-економічному сенсі, і в аспекті делегування власної волі) — є все населення країни. Ця компанія діє монопольно та безконтрольно. Але функціонує вона цілком легітимно. Більше того, важко собі уявити, щоб, зважаючи на стан суспільства в Україні, могли б з’явитися якісно інші лідери. За умов упровадження номінально демократичного виборчого механізму при збереженні залежності більшості населення, його тоталітарної, спотвореної політичної культури, Україна закономірно має біля керма те, що має.

Очевидним є подальше дистанціювання влади від громадян, безконтрольність, практична убезпеченість її від реальної конкуренції та відповідальності. Українська парадигма державотворення — це творення держави заради нинішньої посткомуністичної влади поза суспільством і над ним.

3. Перехід до демократії посткомуністичного типу. Український варіант пошуку консенсусу

Перехід до демократії посткомуністичного типу є посттоталітарним та постімперським. В Україні він має й певні особливості, що впливають на перспективи розвитку консолідованої демократії на наших теренах. На відміну від багатьох інших способів такого переходу, що мали місце в минулому столітті, він вирішує одночасно чотири важливих проблеми-цілі, з якими жодна країна розвиненої (зрілої) демократії не стикається: створює державу, націю, демократизує політичну систему і маркетизує економіку. Таким чином, в одній темпоральності зустрічаються проблеми модернізації і демократизації, які не можуть очікувати на поступальне реформування всіх сфер життя суспільства, як це відбувалось у тих країнах, що були охоплені першими хвилями процесу демократизації. Паралельність цих процесів значно ускладнює перспективи становлення консолідованої демократії в Україні: адже, за класичною моделлю розвитку демократії Д. Растоу, нація і держава з'являються раніше, ніж починається демократизація. ?????? ???????????. ??????????? ??????? ?????? ???????????? ??????????.//?????? “????????” ?9, 2001 ?., ??????????? ???????????? ????? ?????????? ?????????? -http://www.ucipr.kiev.ua/ukrainian/epicentre/09/004.html

Основними особливостями правління консолідованої демократії є риси, що проявляються на рівні поведінки й орієнтацій та на конституційному рівні.

На рівні поведінки виявляється, що жоден із впливових національних, соціальних, економічних, політичних або інституціональних діячів на певній території не використовує вагомі ресурси в спробах добитися своїх цілей шляхом створення недемократичного режиму або звертання до певної сили чи іноземного втручання з