Сьогодні в Україні практично склалася ліва опозиція до вла-ди, репрезентована Компартією, Соцпартією та частково Селян-ською партією. Ця опозиція майже не репрезентована у вико-навчих структурах, проте має вагоме представництво у Верховній Раді та практично в усіх місцевих радах. На Сході кра-їни ліві контролюють 30 — 40% мандатів у місцевих органах, на Півдні — 15 — 20%, в Центрі — 10 — 15%, і лише на Заході вони практично не репрезентовані у представницьких органах, їх ставлення до виконавчої влади є жорстко конфронтаційним, хоч і залишається в системних правових межах. Ліві звинувачують виконавчу владу в корупції, нехтуванні «інтересами народу», виступають за негайну компенсацію втрачених громадянами за-ощаджень, та з іншими подібними Ініціативами, не пропонуючи, щоправда, конкретні шляхи їх реалізації. Однак уряду вдавалося домовитися з лівими з деяких конкретних питань, зокрема, при затвердженні парламентом кандидатури Прем'єра в липні 1996 року та урядової програми в жовтні цього ж року. Інколи ліві на-віть солідаризуються зі своїми опонентами з правоцентристського табору. Наприклад, непримиренні супротивники — КПУ і Рух, як найбільш потужні партії, однаково зацікавлені у запрова-дженні змішаної виборчої системи і встановленні високого (не менше 5%) «бар'єру» проходження кандидатів за партійним списком. Солідаризувалися ліві і праві і з деяких інших конкрет-них питань (наприклад, накладання «вето» на Указ Президента про фінансово-промислові групи, ухвала Постанови парламенту про заборону приватизації газосховищ та ін.). Такий тимчасо-вий збіг позицій опонентів викликаний або суто партійними ін-тересами (як у питанні реформування виборчої системи), або явним викликом з боку виконавчої влади, коли ухвалюються рі-шення, здатні посилити корупцію в державі (як в інших наведе-них випадках).

Права опозиція сьогодні значно слабкіша, ніж ліва. Вона передусім репрезентована УНА, яка була знята Міністерством юстиції з державної реєстрації і, частково, УРП та КУНом. Пра-ві опоненти, як і ліві, використовують «антикорупційну» тему. Але, на відміну від лівих, звинувачують владу не в «розвалі єдиного економічного простору», а у «зраді національних інтересів України».

Політичний центр залишається досить аморфним. Його ядро все ще складає позапартійна владна номенклатура, яка не поспі-шає ділитися важелями влади з політичними партіями. Але і Рух, і НДП, хоч і є поки ще «партіями ілюзії влади», цементують своєю присутністю політичний центр.

Зрозуміло, стабільність політичного центру залежатиме, пе-редусім від успіхів влади у проведенні економічних перетворень з тим, щоб їх результати стали позитивно відчутними для біль-шості співвітчизників. Проте, ближче до виборів, перед партіями, що співробітничають з виконавчою владою, постане непроста дилема — як поєднати необхідність збереження важелів влади з небезпекою поділу відповідальності із позапартійною номенкла-турою за усі негаразди? Щоправда в умовах України ця пробле-ма до останнього часу залишалася не настільки гострою, оскіль-ки інкорпорація представників партій до істеблішменту виконавчої влади поки що відбувалася не стільки на партійній (шляхом консультацій з керівництвом партій), скільки на індиві-дуальній основі, що знижувало ступінь залежності члена партії в уряді від самої партії. До того ж, саме поняття «опозиція» в умо-вах України носить поки що умовний характер, оскільки уряд не формувався на партійних засадах. Але вже сьогодні ситуація поступово змінюється, і консультації лідерів партій, лояльних до виконавчої влади, з Президентом, Прем’єр-міністром та іншими керівниками, набувають більш систематичного характеру.

Список використаної літератури

Абетка української політики. – К., 2000. – 328 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи. – К., 1997. – 200 с.

Брегета А.Ю. Основи політології. – К., 2000. – 312 с.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. – К., 1999. – 427 с.

Політологія / За ред. О.В. Бабкіної. – К., 2001. – 528 с.