– ЦВК, притягнути нікого не може, до кримінальною теж. Інші заходи (зняття з реєстрації, визнання виборів недійсними) носили винятковий характер, і застосувати їх наважувалися лише у кількох випадках. Тому вся величезна множина щоденних ситуацій у виборчому процесі залишається без дієвого регулювання виборчими комісіями.
Формально оскарження рішень виборчих комісій у суді передбачалося всіма попередніми законами про вибори (1989 р., 1993 р., 1997 р.). проте, на виборах 1990 р., і 1994 р. судового розгляду виборчих спорів практично не було. Причина – у законах про вибори 1989 р і 1993 р. звернення до суду передбачалося лише … ”у випадках передбачених законом”. А таких випадків виборчий закон фактично не містив.
Ситуація кардинально змінилася у 1998 році. Закон про вибори 1997 року значно розширив судову компетенцію у виборчих правовідносинах. А рішенням Конституційного Суду від 26 лютого 1998 року (у справі про вибори) судова компетенція розширена до максимальних меж, визначених ст. ст. 55, 124 Конституції України (зокрема, Конституційний Суд визнав неконституційним обмеження прав громадян звертатися до суду лише “у випадку, визначеному законом”). Проте, оскільки не було внесено відповідних змін до Цивільного процесуального кодексу України, судова практика на виборах 1998 року дала неоднозначні результати.
Головною поточною проблемою у сфері судового розгляду виборчих справ є чітке окреслення у законі компетенції суду і меж судових рішень у виборчих справах. Зокрема, у рішеннях Верховного Суду зі скасування рішень нижчих судів неодноразово підкреслювалося, що визнання виборів недійсними або, навпаки, скасування рішення про визнання виборів недійсними, реєстрація кандидата обраним або, навпаки, скасування такого рішення, - не є компетенцією суду. Це виключна компетенція виборчої комісії. Суд може лише скасувати рішення виборчої комісії, якщо воно прийняте з порушенням закону, але не приймати самостійного рішення у виборчому процесі. Проте, ці межі компетенції суду, межі судового рішення мають бути зафіксовані у Законі, зокрема – у Цивільному процесуальному кодексі. Інакше не уникнути нових правових конфліктів у наступних виборах у зв’язку із розглядом виборчих справ.
Крім того, вимагає детальної регламентації принципово нова судова процедура – визнання факту порушення виборчого законодавства. Напевно, може бути застосована у цих випадках судова процедура “за аналогією” Але цей шлях очевидно небезпечний новими судово-правовими конфліктами.
Наведені висновки дають змогу ефективність застосування нинідіючого законодавства під час проведення виборчих компаній. Тут можна зазначити лише одне, що законодавство про вибори, хоча і є більш досконалим, ніж діючі у минулому закони, але все-таки у ньому відсутні відносини, які виникають у зв’язку із здійсненням безпосередньої демократії. У зв’язку із цим виникає необхідність до наступних виборів внести зміни до діючого законодавства або прийняти новий закон про вибори народних депутатів України і про вибори до місцевих рад.
Висновки
Демократія має свої історичні обличчя і сьогодні, на початку ХХІ століття, коли Україна знову спромагається піднятися як незалежна держава, вона же ніяк не може втілювати свою самостійність у тій демократичній формі, які вона виборювала на початку століття. Сьогодні вона розбудовує соціальну, правову державу, формує відкрите громадське суспільство, реформує економічні відносини у напрямку ринкових, створює політичну націю. Особливу роль у цьому процесі відіграють вибори, які є формою прямого народовладдя. При цьому під час виборів та політична боротьба , що перманентно і дещо приховано точиться фактично між представниками різних соціальних угрупувань, виплескує назовні. І чим чіткіше постають у виборах ріні політичні напрямки, рухи, об‘єднання, тим виразніше й вагоміше свій підсумковий вердикт, “виголошують виборці, або ж електорат”.
У демократичному політико-державотворчому процесі інститут виборів реалізує функції: залучення широких народних мас до безпосередньої участі в політиці, формування вищих і місцевих органів влади, надання владних повноважень виборчим органам і особам; легітимації і стабілізації відповідної політичної системи; активного взаємозв‘язку між громадським суспільством і державою; конкуренції між політичними силами, яка веде до оновлення політичної еліти, представництва інтересів соціальних груп.
Отже вибори і референдум – є одним з головних суспільно-політичних інститутів, що реалізують суверенні права й волю народу щодо держави.
Література:
Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. – К.: Комітет виборців України, 1996.
Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 18.10.2001 року.
Закон України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 14.01.1998 року.
Закон України “Про вибори Президента України” від 05.03.1999 року.
Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 03.07.1991 року з подальшими змінами.
Закон України “Про Центральну виборчу комісію” від 17.12.1997 року.
Закон України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 року.
Закон України “Про політичні партії в Україні” від 05.04.2001 року.
Закон України “Про громадянство України” від 18.01.2001 року.
Закон України “Про інформацію” від 02.10.1992 року.
Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.1992 року.
Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21.12.1993 року.
Збірник виборчих законів країн Центральної та Східної Європи. К., 1995 р.
Кодекс України про адміністративні правопорушення.
Кримінальний кодекс України.
Цивільний процесуальний кодекс України.
Пархоменко В. Проблеми місцевого самоврядування в Україні 1990-х років. – Ін-т демократії ім. П. Орлика. – 1999 р., 252 с.
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Підручник. – К., Вища школа. 264 с.
Конституція України – Основний закон суспільства, держави, людини: Науково-методичні рекомендації. Кол. авторів, керівник – проф. І.Ф. Надольний. – К., Вид-во УАДУ. 1998 р. – 224 с.
Шаповал В.М. Зарубіжний парламентаризм. К., 1993.р. – 143 с.
Конституційне право України. Підручник. Під ред. В.Ф. Погорілко. К., 1999 р. – 735