однією з форм здійснення права національного суверенітету (прикладом цього може бути Закон України “Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим”, який передбачає як загальний, так і спеціальний порядок участі громадян кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької та німецької національностей у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим);
по-третє, через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність існування влади;
по-четверте, через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтру складу представницьких органів забезпечується основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування: саме періодичні вибори дають змогу позбутися непопулярних, хто скомпроментував себе, політиків;
по-п’яте, вибори є одним із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки.
Виборність на території сучасної України існувала ще до виникнення держави. Елементи виборності спостерігаються, зокрема, у слов’янських племен. Провід у цих племенах належав кращим людям, які обиралися. Це були переважно представники визнаних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на “віче” – ради, де вирішувались важливі питання життя племені, війни та миру. Ще стародавній літописець Прокопій писав, що слов’янами і антами не править один чоловік, а здавна вони живуть громадським правлінням і всі справи – добрі чи лихі – вирішують спільно.
З утворенням і зміцненням Київської держави принципи виборності набули загального характеру, хоча публічна влада в Київській Русі ще не мала парламентських форм.
Подальший розвиток інституту виборності в Україні пов’язується з існуванням Гетьманської держави, Запорізької Січі і Слобідської України. Їм притаманна одна й та сама форма державного управління – демократична республіка. Носієм суверенної влади в цих республіках виступає весь народ. Спільною для названих державних утворень була тенденція поєднання функцій суспільно-політичних, державних з військовими. Всі державні інституції без винятків формувались тільки шляхом виборів. Акт, що має назву “Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорожського”, названий Конституцією України 1710 року гетьмана Пилипа Орлика, можна вважати першим нормативним актом писаного виборного права України, оскільки він вперше фіксував принципи діяльності органів державної влади, порядок, терміни й періодичність скликання вищого представницького органу тих часів – Генеральної Ради.
Особливе місце в історії становлення інституту виборності за умов відновлення української державності посідають вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки. Норми Конституції Української Народної Республіки, що формували засади виборчого права України на той час, разом із Законом про вибори до Українських Установчих Зборів становлять значну віху в історії відродження демократичних основ виборів до вищих представницьких органів. Позитивні демократичні тенденції виявлялись, по-перше, в тому, що вибори мали здійснюватись на основі загального, рівного, прямого виборчого права і таємного голосування з дотриманням принципу пропорційного представництва. Вибори проводились по виборчих округах; по-друге, встановлювалась система спеціальних самостійних, недержавних виборчих органів – виборчих комісій, на основі коаліційного членства. Вимагалось обов’язкове членство правників, представників місцевих державних владних структур, органів самоврядування. Передбачалась широка компетенція системи виборчих комісій: вони розглядали всі без винятку питання виборів. Діяльність виборчих комісій здійснювалась відкрито і гласно. Головна комісія мала свій друкований орган. По-третє, законом встановлювалась досить широка і глибока регламентація всіх без винятку стадій виборчого процесу. Процедури голосування і підрахунку голосів відпрацьовані були на рівні, близькому до сучасних вимог; по-четверте, існувала система судового захисту виборчих прав громадян. Проте вибори до Українських Установчих Зборів відбулися не на всій території України, а лише в окремих регіонах. Таким чином, попри всю свою демократичність законодавство про вибори УНР не було реалізоване в повному обсязі.
Особливий період розвитку виборчого права України становить радянське виборче право. Концептуальним моментом щодо його розвитку виступає теза Леніна про неприйнятність парламентаризму як моделі організації політичної влади. Радянська виборча система, звичайно, не була сталою. У її розвитку простежувались такі періоди:
перший – з 1917 до 1936-1937 років;
другий – з 1936 до 1985 років;
третій – із 1985 до 1990 років.
Основними характерними ознаками першого періоду становлення так званої “пролетарської” виборчої системи були:
запровадження виборів на принципах незагального, непрямого, нерівного виборчого права при відкритому голосуванні;
існування в законодавстві відкритого переліку політичних, соціальних, економічних, релігійних цензів щодо виборчих прав;
відсутність встановленої законом системи проведення виборів і підрахунку голосів, вибори проводились аналогічно з виборами до партійних органів;
відсутність систематизованого законодавства;
на початку періоду – відсутність системи виборчих комісій, а потім тимчасове їх існування при відповідних виконавчих державних органах, що закладало основи для широких повноважень останніх по організації і проведенню виборів;
відсутність судового захисту прав громадян;
заснування специфічних форм контролю за проведенням виборів, непередбачених законодавством, з боку партійних і репресивних державних органів.
Започаткування другого періоду розвитку радянської виборчої системи пов’язане із Конституцією СРСР 1936 року. Виборчій системі цього періоду властиві наступні ознаки:
вибори проводились на принципах загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні;
підрахунок результатів виборів здійснювався фактично за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості;
законом встановлювались умови дійсності виборів;
ліквідувались виборчі цензи, що існували раніше, окрім передбачених в законі;
встановлювалось коло суб’єктів висунення депутатів;
існувала система виборчих комісій на чолі з Центральною, проте надзвичайно широку компетенцію по організації і проведенню виборів мали виконавчі органи рад народних депутатів;
із 1936 року до 1977-1978 років загальне правове регулювання виборів вищих представницьких органів України здійснювались на основі Конституції СРСР, Конституції УРСР і підзаконних актів: “Положення про вибори до Верховної Ради УРСР” від 21.02.1938 року, “Положення про вибори до