лише за наявності такої позиції серед переважної частини населення можна казати про ефективне місцеве самоврядування. Механізми впливу місцевої громади на своїх представників в органах місцевого самоврядування, які закладені в українському законодавстві, а саме можливість дострокового припинення повноважень сільської, селищної, міської ради чи відповідного голови шляхом проведення місцевого референдуму, будучи необхідною складовою демократичності системи місцевої влади, потребують наявності багатьох інших умов: можливостей для свідомого вибору громадян на чергових виборах у місцеві ради; вільного та ефективного доступу до інформації про діяльність своїх обранців, та багатьох інших, що не можуть бути сформовані за один день. У цьому сенсі досконале нормативне закріплення цього інституту є лише необхідною передумовою втілення його у реальну дійсність. Таку складність та багатосторонність потрібно враховувати, коли ми маємо справу з суспільно-політичними явищами.[45]
Тому, процес становлення місцевого самоврядування в Україні, поряд з іншими демократичними перетвореннями, на сьогоднішній день безумовно не є завершеним, він продовжує розвиватися. Десять років, з огляду на світову історію державотворення, не є значним проміжком часу, протягом якого можливо у повній мірі перебудувати суспільство на якісно новій основі. Недоліки ж цього процесу є майже неминучими супутниками прогресивного руху уперед.
1.3 Етапи державної політики в галузі місцевого самоврядування
Місцеве самоврядування в Україні має досить тривалу й драматичну іс-торію. Воно виникло за середніх віків у вигляді перших спроб міського са-моврядування у містах, що були наділені Магдебурзьким правом, частково зберігалось у часи козацької республіки, але практично повністю занепало в період об'єднання України з Росією і знищення Гетьманщини. В другій поло-вині XIX сторіччя почався процес відновлення місцевого самоврядування че-рез запровадження земств та прийняття нових міських статутів, де заклалися перші елементи представницької демократії. Була спроба впровадження ши-роких демократичних основ місцевого самоврядування і в часи УНР. У період СРСР термін «місцеве самоврядування» було вилучено із вжитку. Фактичне відродження місцевого самоврядування, у широкому розумінні цього слова, стало можливим після прийняття 7 грудня 1990 року Закону «Про місцеві Ра-ди народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". Тоді також відкрився шлях для створення правових основ місцевого самоврядуван-ня. Подальшого розвитку цей процес набув, коли 26 березня 1992 року прий-няли Закон «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», в якому проводилась політика «роздержавлення» рад, виз-начався їхній статус як органів місцевого самоврядування.
Конституція України 1996 року на рівні Основного Закону закріпила іс-нування інституту місцевого самоврядування в Україні, визначила його сис-тему, провідну роль територіальних громад, фінансово-економічні основи місцевого самоврядування.
Закони України „Про місцеве самоврядування” і „Про внесення змін до Закону України „Про місцеве самоврядування”” „Про органи самоорганізації населення” є законодавчим оформлен-ням чергового етапу реформування місцевої влади в Україні.
Процес демократизації охопив різні сфери життя сучасного українського суспільства але, мабуть, не буде перебільшенням відзначити першочергове значення демократичних трансформацій саме у сфері організації та побудови владних структур. Адже демократизація усього суспільного життя майже неможлива без створення відповідних умов, якими поряд з іншими є формування структури органів держави та їх діяльність відповідно до принципів демократії.[45]
Особливе місце у цій системі займає інститут місцевого самоврядування. Конституція України (ст. 5) проголошує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [1]. Закріпивши принцип народовладдя, Конституція юридично визнала народ України у якості єдиного джерела влади. Поряд з цим теорія народного суверенітету вимагає наявності реальних демократичних механізмів формування та здійснення влади. У цьому сенсі важливим є гарантування місцевого самоврядування, коли максимально реалізовується ідея наближення влади до її джерела.
Демократичність цього інституту базується на безпосередній можливості місцевого населення вирішувати питання місцевого значення, реалізовуючи свої інтереси у цій сфері, які найчастіше втрачаються на загальнодержавному рівні. Звісно ми проголошуємо демократичний характер усієї системи влади в Україні, але в цьому відношенні неможливо уникнути певних зауважень. По-перше, держава хоча і декларує, що виступає від імені усього суспільства, але фактично вона представляє лише певну його частину. По-друге, держава здійснює свої функції в основному через управлінський, бюрократичний апарат. Тобто фактично має місце певне відчуження державної влади від її джерела -суспільства. Така відокремленість вказаних рівнів веде до зниження можливостей контролю з боку останнього. В цьому відношенні на рівні місцевого самоврядування теоретично зростає прозорість влади, тобто створюються передумови для її більшої контрольованості.[45]
Становлення місцевого самоврядування в Україні детерміноване формуванням правової держави та громадянського суспільства, їх дійсним співвідношенням, яке має виходити на глобальні проблеми - від суверенітету держави, демократії, народовладдя та самоврядування до прав людини і громадянина. Тут теорія набуває безпосередньо прикладне значення, яке, у свою чергу, сприяє генерації наукових ідей, визначенню дослідницьких напрямів.[34]
Власне, процес становлення місцевого самоврядування в Україні протягом пострадянського періоду проходить хоча деколи й суперечливо, але досить поступово, та може проілюструвати розбудову демократії в Україні взагалі. Так, за часів СРСР місцевого самоврядування фактично не існувало. Конституція УРСР 1978 року (ст.2) містила положення про те, що уся влада у республіці належить народові, народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які складають політичну основу республіки, а усі інші державні органи підконтрольні та підзвітні Радам народних депутатів. Тобто Ради народних депутатів фактично були органами державної влади. При цьому радянська теорія державного будівництва розглядала місцеві Ради як форму з'єднання прямої та представницької демократії і проголошувалося, що Ради є одночасно органами