Не менш важливим є те, що незважаючи на формальне проголошення принципу народного суверенітету, фактично вибори до місцевих Рад відбувалися на безальтернативній основі, тому казати про формування цих органів населенням було б некоректно. Поряд із цим існувала сувора вертикаль влади, тобто підпорядкування рад "нижчого рівня" радам "вищого рівня", відповідно до принципу "демократичного централізму". Місцеві Ради хоча й ніби то мали першорядне значення по відношенню до своїх виконавчих органів але насправді перетворювались у керовані ними формальні структури. Все це, безумовно, суперечить основним ознакам місцевого самоврядування.

Тому фактично процес відродження місцевого самоврядування в сучасній Україні почався лише після набуття нею незалежності та обрання курсу на демократичні перетворення.[45]

Першим кроком на цьому шляху стало прийняття 07.12.1990 року Закону "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування." Цим Законом було закріплено самостійність та незалежність Рад у межах своїх повноважень у вирішенні питань місцевого значення, проголошено надання їм фінансово-економічної бази, та закріплено право утворювати свої виконавчі, розпорядчі та інші органи, встановлюючи їх структуру; тобто вперше було закріплено основні ознаки місцевого самоврядування, а саме правову, фінансову та організаційну автономію. Але поряд із безумовно прогресивними положеннями, згідно статті 2 цього Закону місцеві Ради було закріплено у якості представницьких органів державної влади. По суті було об'єднано дві системи органів, на розмежування компетенції яких і спрямована ідея місцевого самоврядування. На цьому етапі законодавцеві не вистачило рішучості повністю позбавити місцеві Ради, вже в якості органів місцевого самоврядування, ознак органів державної влади, якими вони були за радянських часів.

Процес втілення принципу розподілу влади та побудови відповідно до нього центральних органів державної влади, який було активізовано 1992 року, в свою чергу позначився і на системі органів місцевого самоврядування. Закон України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" в редакції від 26.03.1992 року, проголошуючи місцеве самоврядування основою демократичного устрою влади в Україні, закріпив його як організацію громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межах законів та власної фінансово-економічної бази (ст. 1). Таким чином місцеві Ради народних депутатів були остаточно звільнені від виконання державних функцій, що стало наступним кроком у перетворенні їх на справжні органи місцевого самоврядування.

Подальше реформування системи місцевого самоврядування знайшло своє відображення на Конституційному рівні. Конституція України 1996 року проголосила, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 140) [1]. Тобто у якості первинного суб'єкта місцевого самоврядування було закріплено саме територіальну громаду, що є навіть специфічним у порівнянні з положеннями Європейської Хартії про місцеве самоврядування. Також було визначено загальну структуру та компетенцію представницьких органів. Закріплення цих положень в Конституції з одного боку створило додаткові гарантії непорушності основ місцевого самоврядування, але з іншого й дещо ускладнило розвиток цього інституту, оскільки деякі з них мають дискусійний характер.[45]

Положення Конституції було розвинуто у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 року, який визначив систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності його органів та посадових осіб. Відповідно до зазначеного Закону, під місцевим самоврядуванням в Україні слід розуміти "гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України" (ст. 2). Як бачимо, Закон, у порівнянні з Конституцією, дає більш повне визначення місцевого самоврядування, наголошуючи на деяких важливих моментах. По-перше, йдеться про те, що місцеве самоврядування це не лише гарантоване державою право, а і реальна здатність територіальної громади вирішувати питання місцевого значення, оскільки наявність самого по собі права не означає власне функціонування місцевого самоврядування. Тут наголошується саме на діяльному аспекті розглядуваного поняття. По-друге, Закон "Про місцеве самоврядування в Україні", визначаючи поняття місцевого самоврядування, не лише передбачає право здійснення місцевого самоврядування, але й покладає на суб'єктів його здійснення відповідальність за наслідки своєї діяльності. Як бачимо, в цьому Законі, на відміну від Конституції, своє більш повне відображення знайшло поняття місцевого самоврядування, яке міститься в Європейській Хартії про місцеве самоврядування, хоча і з деякими відмінностями (ст. 3). Так, оскільки суб'єктом місцевого самоврядування згідно Конституції України є територіальна громада, відповідальність за його здійснення покладається лише на органи та посадових осіб місцевого самоврядування.

В цілому Закон істотно наблизив правове регулювання місцевого самоврядування до світових стандартів у цій сфері.

Ще років 12 тому поняття місцевого самоврядування було зовсім не-відоме і незрозуміле не тільки для простих радянських громадян, а й для більшості науковців та практичних працівників виконкомів чи депутатів «місцевих рад народних депутатів». Усю власність у будь-якому селі чи місті було поділено на дві великі групи: власність окремих громадян та власність держави. Ради народних депутатів, які формально вважались найвищими органами влади на своїй території, були «органами держав-ної влади». Причому ці ради мали вертикальне підпорядкування і будь-яке рішення ради нижчого рівня могло бути скасоване рішенням ради вищого рівня (сільської — районною, районної — обласною, обласної — Верховною