функції законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів держави.
1.2. Основа формування функцій держави
Реалізуючи державні функції, державні організації повинні:
рахуватися з об”єктивними законами розвитку суспільства і керуватися цими законами в повсякденній діяльності;
стимулювати соціальну активність людини і громадянина, звертати увагу на виробничо-економічне і соціально-культурне самовизначення особистості;
враховувати інтереси й потреби різних соціальних спільнот, груп та об”єднань людей, конкретних особистостей, визнавати їхню реальність і сприяти здійсненню;
підпорядкувати всю свою діяльність служінню громадському суспільству, не втручатись у приватні справи людини і суспільства, якщо це не виходить за межі конституційного регулювання суспільних відносин.
Так, приміром, Конституція України закріплює: “Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не прушуються права і свободи інших людей, та має обов”язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості” (ст. 23).
Державні функції та функції державних органів слід відрізняти від форм і методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління правосуддя, контроль і нагляд, правоохорона і право реалізаційна діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохочення примус. Кожна державна функція та функція держаних органів може здійснюватись у різних формах і різними методами.
Для характеристики напрямів діяльності держави та її органів у громадському суспільстві дуже важливе місце відводиться питанню відповідних меж державного втручання в діяльність суб”єктів громадянського суспільства. Обмеження діяльності держави та її органів у громадському суспільстві повинно враховувати два критерії:
можливості державного управління небезмежні, а надмірне перевантаження держави невиправдано великою кількістю завдань веде до зниження ефективності виконання;
збільшення кількості державного управління веде до зменьшення самоуправління і самоврядної діяльності суб”єктів громадського суспільства, що є неприпустимим у демократичній, правовій державі.
Одним із напрямків вирішення цієї проблеми на користь громадського суспільства є розширення місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в Україні - це територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів України та власної фінансово-економічної бази - Закон України “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування” від 7.12.1990 року зі змінами та доповненнями на 17.03.2003рік; а також Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року.. Місцеве самоврядування здійснюється як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить до кометенції міських рад - Ст. 104, Конституція України 1996 року. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року визначає його як гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об”єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.
Отже сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних функцій як державними організаціями, так і самоврядними структурами на місцях.
2. Функції держави
Теорія держави аналізує лише основні функції держави. Всі основні функції держави можна класифікувати за такими критеріями:
залежно від поділу влади – законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою;
залежно від їх ролі в суспільстві – основні і другорядні;
залежно від сферивпливу і здійснення – внутрішні і зовнішні;
залежно від сфери суспільно життя – економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні;
залежно від терміну виконання – постійні і тимчасові.
Всі функції держави діалектично розвиваються, основні стають другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з”являються нові, яких раніше не існувало Правознавство/ за ред.Копейчикова В.В. – К.,1998 рік.
2.1. Основні і неосновні функції
Основні функції – найбільш загальні та важливі комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції : оборони; підтримання зовнішніх відносин; охорони правопорядку; інформаційну; економічну; екологічну; соціальну; культурно-виховну та ін.
Неосновні функції – напрямки діяльності держави зі здійснення контрольних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном;забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичній функції; пошук, збирання й розповсюдження необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.
2.2. Внутрішні і зовнішні функції
Внутрішні функції – такі напрямки діяльності держави, в яких конкретизуються внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя громадського суспільства. До внутрішніх відносять функції: економічну; культурно-виховну; охорони й захисту всіх форм власності; соціального обслуговування населення; екологічну; охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина та ін.
Більшість держав при захисті прав і свобод людини і громадянина користуються наступними положеннями:
кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність;
всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації;
кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту;
кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обгрунтованості пред'явленого