Період найбільшого економічного і культурного розквіту припадає на IV—III ст. до н. е. Але у другій половині II ст. до н. е. Боспорське царство охопила гостра соціально-економічна криза, що посилювалася загрозою з боку скіфської держави, яка зазіхала на незалежність Боспору. Водночас посилилася агресія з боку Римської імперії. Царів Боспору затверджували римські імператори, які розглядали його як васальну державу. Проте навала готів і боранів (деякі дослідники вважають останніх предками східнослов'янських полян) у середині III ст. н. е. підірвала економіку Боспорського царства. Завершального удару по Боспору та інших державах Північного Причорномор'я завдали гунни. У зв'язку з посиленням могутності Візантії Боспор у VI ст. увійшов до її складу, і Боспорське царство остаточно припинило існування.

Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар, жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, що були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, у тому числі й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську і віддавати цареві значну частину свого врожаю, оскільки оброблювана ними земля вважалася царською.

Основну робочу силу становили раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Праця останніх використовувалася здебільшого при будівництві оборонних споруд на кордонах держави. Державні раби знаходилися у дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві. Водночас з рабською працею застосовувалася і праця залежного землеробського населення, яке називалося пелатами. Вони перебували на різних ступенях соціальної залежності, були зобов'язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Безправне становище рабів і закріпачення пелатів призводили до частих виступів експлуатованих проти рабовласників. У Боспорській державі І—III ст. н. е. почали масово відпускати приватновласницьких і державних рабів на волю, що засвідчувало зародження феодальних відносин. Паралельно з відпуском рабів на волю посилювалася експлуатація залежних напіввільних виробників, від яких боспорські землевласники отримували чимало товарного хліба, що йшов на експорт.

Боспорське царство — це рабовласницька монархія. Тривалий час грецькі міста, які входили до неї, мали певну автономію. У них зберігалися органи самоврядування (народні збори, ради міст, виборні посади). Вони проводили самостійну торгову політику, карбували монету.

Перші три століття н. е. у Боспорській державі спостерігалося намагання до централізації влади. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади здійснювали призначені царем придворні чини: міністр двору, особистий секретар, охоронець царських скарбів, спальник, управляючі селами. Центральний апарат управління становили керівники окремих відомств: начальник двору, начальник фінансів, охоронець казни, керуючий справами релігійних культів та ін. Для зв'язку з сусідніми племенами і державами при дворі діяв спеціальний штат перекладачів, очолюваний головним перекладачем. На завершальному етапі історії Боспорського царства в умовах залежності від римських імператорів держава поділялася на округи. Ними управляли призначені царем намісники.

Боспорське право, як і право скіфської держави та грецьких міст-колоній, частина яких увійшла до складу Боспорського царства, ретельно захищало інтереси рабовласників. Земля була державною власністю і розпоряджатися нею міг тільки цар. Землі належали також і храмам. Усі землевласники могли користуватися землею, виконуючи певні повинності стосовно царя як верховного власника всієї землі.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними емігрантами тощо. За їх вчинення передбачалася смертна кара з конфіскацією майна засудженого. Виконання судових рішень проводилося судовими виконавцями.

Висновки

Важливим елементом суспільного життя будь-якого народу є державність — рушій процесів етнічної, культурної, економічної інтеграції населення. Тривалий час — не без впливів істориків Заходу — вважалося, що східні слов'яни нібито не здатні до державно-політичного саморозвитку, а отже, всі основні форми й інститути своєї державності вони запозичили від більш розвинутих сусідів — візантійців, хозар, норманів. Подекуди ця точка зору трапляється і сьогодні.

З цього приводу зауважимо таке. Як відомо, першою державою східних слов'ян була Київська Русь, утворена в IX ст. на базі ряду союзів племен. І на ранній, і на пізніших стадіях Ті існування на неї помітно впливали Хозарський каганат, Візантія, скандинавські країни. Заперечувати цього, звісно, не можна, але й не слід переоцінювати їхній внесок у державотворчі процеси на Русі. Необхідно пам'ятати: в Україні мали місце власні глибинні традиції політичного розвитку, започатковані ще в VI—IV ст. до н. е. Вони творилися античними містами-державами Північного Причорномор'я та Скіфською державою (з центром на Нижньому Дніпрі). Ясна річ, слов'яни — це не греки й не скіфи, тож не мають, вочевидь, рації автори історико-публіцистичних видань, котрі без огляду на расово-етнічні, мовні, релігійні та інші ознаки ведуть політичний родовід українства ще від скіфо-античних часів. Твердження щодо прямого генетичного зв'язку між цими двома різночасовими й різноетнічними політичними системами є невиправданим спрощенням. Але разом із тим не було б слушним узагалі заперечувати будь-який зв'язок між ними, бо ж попри всі згадані відмінності (і в першу чергу етногенетичні) і скіфська, й антична державності у процесі свого розвитку органічно входили в життя тогочасного корінного населення України й реально впливали на його суспільно-політичний прогрес.

У наступні історичні