Демокріт називав державу й закони продуктами природного розвитку людського суспільства. Виникнувши із необхідністю в цьому розвитку, політика, згідно з Демокрітом, виявляється тим, що людина додає до природних процесів.

В середні віки політика також ще включалася у загальний морально-релігійний порядок, держава й церква сприймалися як єдина цілісність, як форми Божого володарювання на землі. Водночас поширюється виведена з євангельської настанови віддавати “кесарю кесареве, а Богу Богове” і сформульована Августином Блаженим ідея про розрізнення держави земної, де людина володіє певною свободою вибору, вчинку, зрештою, гріха, та Держави небесної, божественної.

Головна заслуга в поясненні виникнення політики, виходячи з поняття “класовий інтерес”, значною мірою належить французьким вченим Гізо, Мін”є та Т”єрі. Історія людства, вважали вони, є невпинною боротьбою класів між собою і саме ця боротьба є джерелом суспільного озвитку. Все розмаїття й складність суспільного життя зводяться до соціального та політичного панування одних верств, класів над іншими.

Припущення про те, що в політичному житті суспільства точиться невпинна боротьба різних соціальних груп, родів, верств, зустрічаємо вже у Платона та Арістотеля. На протиборство в державі аристократії та народу звертав увагу Нікколо Макіавеллі. Джамбаттіста Віко вбачав у боротьбі патриціїв та плебеїв рушійну силу суспільного розвитку.

З причин як об”єктивного, так і суб”єктивного штибу в свідомості певної частини суспільства сталася абсолютизація класового підходу в розумінні соціально-політичних явищ та творенні суспільної взаємодії. Набуло ознак безперечної норми будь-що домагатися здійснення чийогось часткового інтересу; поміж політичних чеснот запанувало вміння здобувати перемогу за будь-яку ціну, всіма засобами досягати мети без огляду на наявність чи відсутність достаттніх підстав (юридичних чи моральних), домінував принцип революційної законності класової доцільності.

Політичним є такий план суспільного життя, коли люди піклуються перш за все про те, як найкраще домгтися свого у суспільній взаємодії, як, здійснюючи свої інтереси, долати перешкоди, які виникають ше й через те, що інші люди теж прагнуть задовольняти свої потреби. Політика – це зусилля здобути свободу людської самореалізації, розширити її межі, послабити залежність від обставин, якими є перш за все саме існування інших людей.

Але досить легко і часто така політичність перетворюється тут на свавільність, довільність. Взагалі свобода волі є суттєвою ознакою людського. Через це у взаємодії людини з іншою людиною незмінно присутня претензія на те, що з об”єктом впливу можна зробити що завгодно, треба тільки докласти наполегливості й сили.

3. Зростання ролі політики в сучасному світі.

3.1.Співвідношення громадської думки і політичної свідомості.

Дамо спочатку визначення цим двом поняттям: громадська думка і політична свідомість.

Громадська думка – один із проявів масової суспільно- політичної свідомості, що відображає ставлення народу чи певної його частини до влади; сукупна, надособистісна позиція певної структурно означеної спільності людей щодо конкретних подій, проблем, рішень державних чи суспільних інститутів.

Політична свідомість – опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток задоволення інтересів і потреб політичних суб”єктів; сукупність поглядів, оцінок, настав, які відображаючи політико-владні відносини, набувають певної самостійності.

Спробуємо виразити співвідношення у вигляді схем.

Схема № 1

Масова свідомість

Суспільно-політична свідомість

виражаються

Громадська думка Політична свідомість

Схема № 2

Загально-національна свідомість

Свідомість певних груп (класів)

Особиста свідомість індивіда

У цих двох схемах виражені зв”язки громадської думки і політичної свідомості. Ми можемо сказати, що особиста свідомість індивіда, щодо політичних аспектів життя може впливати на громадську думку у тому випадку, коли його власне уявлення одного і того ж політичного явища співпаде з уявлення іншого індивіда.

Політична свідомість особи може формуватися під впливом громадської думки. Наприклад, сьогодні середньостатистичний американець запевнить Вас у тому, що він зовсім не хотів початку військових дій у Іраці, але зараз коли режим Садама повален він почуває себе безпечніше. Треба відзначити, що сам Садам не погрожував персонально якійсь особі. Погрози якщо і були то вони спрямовувалися на держави, а не на певних осіб. Але держава, це не просто аппарат, це люди.

Таким чином ми бачемо взаємозв”язок між політичною свідомістю і громадською думкою.

Треба зазначити, що і громадська думка і політична свідомість є категоріями масової свідомості. Існування громадської думки (як думки певної групи населення), політичної свідомості (як окремого індивіда, так і певної групи) а також масової свідомості (як свідомості нації, народу) окремо одне від одного не уявляється.

Політична свідомість є багатоструктурне й багаторівневе поняття. Соціологічний аналіз передбачає диференціацію політичної свідомості залежно від її суб”єкта: політична свідомість суспільства, нації, соціальної групи (громадська думка), особистості.

Стан масової політичної свідомості фіксується такою категорією, як громадська думка. Громадська думка, по-перше, це політичний інститут, який бере участь у здійсненні влади; по-друге, це сукупна думка різних соціальних груп з приводу тих чи інших явищ та подій дійсності.

3.2. Посередництво у примиренні – “популярний” вияв політики

У 1961 р Інститут міжнародного права, Гаага, визначив примирення таким чином:

Спосіб врегулювання міжнародних спорів будь-якого характеру, у який Комісія, створена Сторонами для розгляду спору, чи то на постійній підставі, чи то на підставі ad hoc, розпочинає неупереджений розгляд спору і намагається визначити умови врегулювання,які за припущеннями визнаватимуться ними, або умови надання Сторонам, з метою його врегулювання, такої допомоги, яку вони можуть зажадати.

Це визначення загалом є слушним, але йому бракує визнання, що можливим є також і призначення мирового посередника, дарма