У процедурах примирення між державами треті держави самостійно братина себе ініціативу не можуть. Мирові посередники можуть призначатися на підставі їхньої офіціальної функції, приміром, глави держав або Генеральний секретар ООН, або як окремі особи у приватній якості. Загальна практика створення комісій полягає у тому, що сторони спору призначають одного або двох власних громадян і погоджуються на певну кількість неупереджених і незалежних громадян інших держав, які утворюють нейтральну більшість.

Примирення іноді зимальовують ще як сполучення розслідування та посередництва. Мировий посредник, призначений за угодою між сторонами, розслідує факти спору і пропонує умови врегулювання. Проте примирення є більш формальним та менш гнучким, ніж посередництво. Якщо пропозиції посередника не приймаються, він може продовжувати формулювати нові пропозиції, натомість мировий посередник за звичаєм робить лише один звіт. (Слід, однак, зазаначити, що перш ніж представити свій звіт мировий посередник з метою пошуку питань, за якими угода є можливою, як правило, провадить закулісні переговори з кожною стороною.) Сторони не зобов”язані приймати умови врегулювання, запропоновані мировим посередником (вони є лише рекомендаціями), однак, за цим лише винятком, примирення часто нагадує арбітраж, особливо якщо до спору заучені різні аспекти права (і він не може врегульовуватися e aequo et bono (через рішення, за яким принципу справедливості надається перевага над усіма іншими нормами права)). Щоб справити на мирового посередника добре враження, держави вимушені викладати свою справу стриманішую мовою – так само, як перед арбітром.

Література