У 1862-1866 р. англійські, французькі й американські колонізатори здійснили в Китаї контрреволюційну інтервенцію. Вони зробили імператорському уряду вирішальну підтримку при придушенні повстання тайпинов, що представляло собою грандіозну селянську війну в Китаї проти феодального і колоніального гніта.

У середині 50-х років Англія слідом за США нав'язала нерівноправний договір феодальної Японії. Убивства іноземців японськими патріотами в 1863 р. дали англійським військовим кораблям привід піддати бомбардуванню японський порт Симоносеки. Але не тільки на Далекому Сході почувалася важка рука англійських завойовників: у 1856-1857 р. Англія вела війну проти Ірану, у результаті якої нав'язала йому нові нерівноправні договори і потім одержала концесії на телеграфні лінії.

У 1867-1868 р. Англія посилала свої війська й в Ефіопію, інтерес до якої зріс у зв'язку з будівництвом Суецького каналу. У кривавому бої під Магдалой англійські війська розбили невелику армію імператора (негуса) Феодора. Сам негус застрелився. Англійські купці одержали можливість вести торгівлю в Ефіопії.

Скоренням повсталих сикхів і анексією Пенджабу в 1849 р. було довершене завоювання Індії. У руках Ост-Индской компанії виявилася величезна країна з 170-190 мільйонами жителів. Дві третини Індії були анексовані і керувалися чиновниками компанії. Інша частина країни була підлегла Англії у виді кількох сотень великих і малих залежних князівств. Гне Ост-Индской компанії став нестерпним. Компанія збільшувала податки і стала зганяти з престолів багатьох князів, приєднуючи їхнього володіння до своєї території.

У 1857-1859 р. в Індії відбулося могутнє визвольне повстання. Воно почалося серед індійців-солдатів (сипаїв), завербованих у війська Ост-Индской компанії. Головною рушійною силою повстання були селяни і ремісники, але на чолі його стояли князі, незадоволені утратою своїх володінь. «Безладдя керування, гноблення жителів... глухе, покірне невдоволення, що, однак, чи рано пізно повинно було виразитися відкрито, тому що є міра всякому терпінню людському» - от, за словами великого російського революційного демократа Н. А. Добролюбова, справжні причини, що змусили індійців піднятися проти колонізаторів, престиж яких значно зменшився в результаті героїчної оборони Севастополя російською армією. Запекла війна з повстанцями закінчилася після узяття англійськими військами Лакнау й інших міст Центральної Індії. Придушення повстання супроводжувалося нечуваними звірствами і повальним грабежом. Вартість видобутку офіцерів-грабіжників перевищувала 5 млн. фунтів стерлінгів. Прагнучи залякати індійців, «цивілізовані» карателі не тільки вішали повстанців, але і спалювали їх живьем. На відомій картині російського художника Верещагіна зображений один зі звичайних методів розправи англійської вояччини - прив'язаних до гарматного стовбурам полонених повстанців розривали на частині гарматними пострілами.

Не менш жорстоко розправлялися «ліберальні» англійські колонізатори і з населенням інших своїх володінь. На островах Нової Зеландії чисельність місцевого населення - маорі - у результаті винищувальних воєн скоротилася за 20-30 років а три рази. В Австралії корінне населення систематично відтискувалося в посушливі райони й обрекалось на вимирання. Нещадна розправа була зроблена англійськими карателями з повсталими на о. Ямайка в 1865 р. неграми, що знаходилися, незважаючи на давно вже проведене формальне скасування рабовласництва, у рабстві в плантаторів. При придушенні повстання 400 чоловік було повішено, більш 600 чоловік, у тому числі і жінок, піддали публічному пороттю. В Англії в захист деспота-губернатора, що допустив усі ці жорстокості, відкрито підняли голос багато буржуазних газет і письменники. Губернатор не тільки не поніс ніякого покарання, але був навіть нагороджений британським урядом.

Однак, жорстоко придушуючи найменший опір у колоніях, де основна маса населення складалася з корінних чи жителів завезених туди негрів, англійський уряд йшло на поступки тим колоніям, де переважали білі переселенці. Панівні класи Англії боялися повторення подій, приведших наприкінці XVIII в. до втрати значної частини їхніх північноамериканських володінь. Йдучи назустріч вимогам білих поселенців, у значній частині вихідців із самої Англії, вони змушені були надавати деяким колоніям переселенського типу самоврядування. Особливо змінилися відносини з Канадою. У 50-60-х роках XIX в. економічні зв'язки між Англією і її північноамериканською колонією були вже настільки міцними, що британський уряд могло без побоювання піти на поступки вимогам її жителів і розширити їхнє самоврядування.

У 1867 р. керування Канадою було перебудовано на нових підставах. Чотири провінції Канади утворили федерацію, що одержала назву домініон Канади. Відтепер призначувані англійським королем губернатори повинні були керувати Канадою лише за допомогою федеральної ради міністрів, відповідальних перед законодавчими органами - сенатом і палатою представників самого домініону.

Не тільки Канада, але й інші колонії, населені вихідцями з метрополії, одержали в 50-60-х роках представницькі установи. З південноафриканських володінь самоврядування в 1854 р. одержала Капская земля, а в 1856 р.- Наталь. В Австралії перші представницькі установи були введені ще в 40-х роках. У 1855 р. тут були розроблені, а потім і затверджені конституції окремих колоній, що передбачали введення двопалатної системи і значне обмеження губернаторської влади. Нова Зеландія в 1852 р. також одержала конституцію.

Висновок

Втративши свої колонії у Північній Амермці, Англії звернула свій погляд на Індію, і у період від 1838 до 1849 рр. у війнах з сикхами та афганцями британське володіння було остаточно встановлено в межах етнографічних, політичних та військових границь всього ост-індійського континенту в результаті приєднання Синду та Бенджабу. Скарби, які надходили з Індії в Англію придбались шляхом прямої експлуатації країни та захвату величезних багатств. В Індію привозили вироби англійської промисловості. Що стосується місцевої промисловості,