Існують різні види адміністративно-правових норм. За формою виразу (вияву) адміністративно-правові норми поділяються на такі, що зобороняють, зобов”язують, уповноважують, стимулюють (заохочувальні), та рекомендаційні.

З точки зору становищаа учасників правовідносин (адресатів приписів) розрізняють норми, які встановлюють і визначають:

За змістом адміністративно-правові норми можна об”єднати у правові інститути, під якими розуміють сукупність певних правових норм, споріднених за змістом урегульованих ними правовідносин.

Виходячи з наведеного, можна виділити групи адміністративно-правових норм: що визначають порядок утворення, завдання, функції, структуру, компетенцію органів виконавчої влади; що визначають основні положення про організацію і правове становище підприємств, установ і організацій; що визначають форми і методи здійснення виконавчої влади; що закріплюють права і обов”язки громадян та їх об”єднань у сфері виконавчої влади; що регулюють способи забезпечення законності у сфері виконавчої влади; що встановлюють відповідальність за різні правопорушення, які не є злочинами; що визначають основні положення по управлінню господарською соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами і міжгалузевому управлінню.

Адміністративно-правові норми можна поділити за порядком дії у часі, просторі і за колом осіб. Згідно із загальним правилом адміністративні норми вступають у силу (набирають чинності) з моменту їх доведення до відома виконавців. В окремих випадках вони виступають у силу в строк, вказаний у нормативному акті.

Дія норм права розрахована на невизначений час, проте можуть встановлюватися і умови їх функціонування (дії). Із загального правила випливає, що акт не має зворотної сили, а якщо будуть винятки, то про їх наявність вказується у самому акті.

Норма адміністративного права має внутрішню структуру, яка виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, що зв”язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Найбільш чітко виражається диспозиція норми, оскільки в ній міститься правило належної поведінки. Гіпотеза являє собою характеристику умов, за яких необхідно керуватися вимогами даної норми. Вона частіше за все повністю не формулюється. Це пояснюється тим, що більшість адміністративно-правових норм регламентують діяльність органів виконавчої влади і їх вимоги реалізуються в діяльності цих органів. Стосовно інших сторін управлінських відносин гіпотеза може бути сформульована.

Деякі особливості мають санкції адміністративно-правових норм. По-перше, ц інорми, як правило, не містять конкретної санкції, оскільки вони адресовані сторонам, організаційно підпорядкованим суб”єкту управління. Порушення вимог норм у таких випадках передбачає дисциплінарну відповідальність. По-друге, як правило, відповідні санкції встановлюються за порушення усієї сукупності адімністративно-правових норм, сформульованих в одному акті. По-третє, санкція адміністративно-правової норми, як правило, виражена у вигляді відповідних заходів адміністративної відповідальності.

Залежно від функцій у правовому регулюванні адміністративно-правові норми розрізняють на: матеріальні та процесуальні (процедурні).

Основна частина адміністративно-процесуальних норм, тобто правил провадження в справах про адміністративні правопорушення міститься в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Проте процесуальні адміністративно-деліктні відносини регулюються і досить великою кількістю норм, які в КпАП не включено.

3. Адміністративно-правове регулювання державної служби

Державна служба органічно пов”язана з державою, її роллю та місцем у житті суспільства. В діяльності державних службовців реалізуються завдання та функції держави, оскільки кожна посада – це коло службових повноважень, які складають частину компетенції відповідного органу, вона невідривно пов”язана з його структурою і в той же час має на меті організацію особового складу державного органу чи його апарату – державних службовців. Таким чином, якщо державну службу розглядати з огляду на місце, яке вона посідає в державній організації, то вона починається там, де встановлюється посада. Встановлення посад завершує організацію державних органів та їх апарату.

Слід відмітити, що державна служба, в свою чергу, залежно від форми діяльності поділяються на види: державна служба в апараті законодавчіх органів, державна служба в органах виконавчої влади (органах державного управління та їх апараті), державна служба в судових органах та органах прокуратури. Цим підкреслюється, що державна служба, будучи завжди органічно пов”язаною з державою, в реальній дійсності втілюється у виконання певних завдань і функцій держави – законодавчих, виконавчих, судових, прокурорсько-наглядових; її напрямки фактично відповідають основним формам державної діяльності.

Державна служба України – це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Основними принципами державної служби є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов”язків, дисциплінованість; дотримання прав підприємств, установ.

В умовах державотворення в Україні, а відповідно й ускладнення завдань та функцій держави, роль і значення державної служби невпинно зростають. Останнім часом законодавчими та виконавчими органами здійснені певні закоди щодо вдосконалення правового регулювання державно-службових відносин та організації державної служби. Прийнято низку законів та законодавчих актів, що регулюють окремі напрямки державно-службової діяльності: про місцеву державну адміністрацію, про Прикордонні війська України, про Прокуратуру України, про збройні Сили України, про освіту, про міліцію України та ін. Усі вони тією чи іншою мірою стосуються питань організації та проходження державної служби у відповідних державних органах.

Закон України “Про державну службу” спрямований на регулювання суспільних відносин, що