Застосування примусових заходів — виняткова компетенція Ради Безпеки. Для застосування примусових заходів з використанням збройної сили держави-члени зобов'язуються надавати в розпорядження Ради Безпеки збройні сили (ст. 43).

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОС) здійснює конкретні задачі в області міжнародного економічного і соціального співробітництва і працює під керівництвом Генеральної Асамблеї. ЕКОСОС проводить дослідження з питань економічного і соціального співробітництва, складає доповіді про результати досліджень і робить по зазначених питаннях рекомендації Генеральній Асамблеї і спеціалізованим установам. Вона уповноважена також готувати проекти міжнародних конвенцій для подання їх на затвердження Генеральній Асамблеї, скликати міжнародні конференції з питань, що входять у її компетенцію, координувати діяльність спеціалізованих установ, укладаючи з ними угоди про співробітництво.

Міжнародний Суд — головний судовий орган ООН. Суд виконує дві функції: 1) розглядає суперечки між державами і 2) дає консультативні висновки по юридичних питаннях органам ООН і спеціалізованим установам.

Секретаріат складається з Генерального секретаря і допоміжного персоналу. Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки терміном на 5 років з можливістю призначення на новий термін у тому ж порядку. Генеральний секретар є головною адміністративною посадовою особою Організації, що здійснює керівництво роботою усього персоналу Секретаріату по обслуговуванню головних органів ООН.

Секретаріат здійснює технічне забезпечення роботи сесій всіх органів, опублікування і розсилання звітів, збереження архівів, видання офіційних документів Організації й інформаційних матеріалів. Він реєструє і видає міжнародні договори, що укладаються членами ООН.

Аналіз положень Статуту ООН свідчить про те, що ставлення її фундаторів у 1945 p. до проблеми роззброєння мало свої відмінності. Тоді роззброєнню не надавалося провідної ролі в досягненні головної мети: миру й безпеки. Це пояснювалося, мабуть тим, що на той час ще невідомо було про загрозу ядерної зброї, а сумний досвід Ліги Націй не давав підстав для оптимістичних надій щодо реальності ідеї роззброєння.

Тому якщо Статут Ліги Надій закликав до скорочення озброєнь. Статут ООН лише проголошував мету регулювання озброєнь.

Концепція міжнародної безпеки будувалася на ідеї колективних дій, у тому числі й воєнних, проти порушника миру. Стаття 43 Статуту зобов'язує всіх членів організації надавати Раді Безпеки на її вимогу збройні сили для підтримання міжнародного миру й безпеки. Стаття 45 зобов'язує тримати в стані негайної готовності контингенти національних військово-повітряних сил для спільних міжнародних примусових дій. Створювався Воєнна-Штабний Комітет як допоміжний орган Ради Безпеки дія підтримання міжнародного миру й безпеки і надання їй допомоги у використанні військ, командування ними, а також регулювання озброєнь і «можливого роззброєння» (ст. 47).

Статутом не передбачалося створення механізму контролю над озброєнням.

ООН відіграла значну роль у процесі деколонізації, її Діяльність у цьому напрямі можна чітко розділити на два етапи. В 1945—1960 pp., коли в ООН домінували колоніальні держави та їхні союзники, антиколоніальні дії організації істотно гальмувалися. Але вже тоді ООН стала форумом для окремих антиколоніальних виступів. На основі Статуту ООН (розділи XI, XII і XIII) була створена більш ефективна система міжнародної опіки над несамоврядними територіями. У ряді випадків ООН втручалася з метою припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір Палестина). Отже, ООН діяла як головна міжнародна антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколонізацію настав новий, більш активний період в антиколоніальній діяльності ООН. Була створена правова основа руху поневолених народів до незалежності. Найбільша заслуга ООН полягала в утвердженні нового порядку у світі, у встановленні справедливих відносин між метрополіями і колоніями, у сприянні економічному, соціальному, культурному й політичному розвиткові новоутворених незалежних держав. Молоді країни ставали повноправними членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало міжнародний захист їх національних інтересів.

Традиційно проблемами прав людини займалися національні, а не міжнародні структури. В Статуті Ліги Націй про права людини не йшлося, хоча у своїй діяльності Ліга приділяла певну увагу питанням нацменшин.

Крутий поворот до захисту прав людини відбувся в роки другої світової війни під впливом масових злочинів, скоєних фашистами. Права людини дедалі більше стають об'єктом міжнародної уваги.

У Статуті ООН проблема захисту прав людини згадується 7 разів. Про це мова йде в Преамбулі, ст. 1 (цілі і Принципи), ст. 13 (функції й повноваження Генеральної Асамблеї), ст. 55 (цілі економічного й соціального співробітництва), ст. 62 (функції й повноваження ЕКОСОР) та ст. 76 (цілі системи опіки).

У 1946 р. була створена Комісія з прав людини — головний орган ООН зі сприяння і захисту прав людини. Перед Комісією відразу ж постало завдання визначення основних прав і свобод. 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ухвалила Загальну декларацію прав людини. За неї проголосувало 48 країн, ніхто не проголосував проти. 8 країн утрималося (6 східноєвропейських країн, Саудівська Аравія та Південна Африка). СРСР аргументував свою позицію тим, що Декларація не засуджувала фашизм і агресію, а також не містила розгорнутого тлумачення економічних і соціальних прав. Південна Африка вважала Декларацію нереалістичною, а Саудівська Аравія вбачала в Декларації відображення стандартів західної культури.

Хоч формально, як і всі резолюції Генеральної Асамблеї, цей документ не має юридичної сили, але фактично Декларація загальновизнана як обов'язкова для всіх. Це справді історичний