Разом з тим, принцип розподілу державної влади означає не тільки і не стільки жорсткий розподіл функцій і компетенції між владними структурами, скільки механізм їх тісної взаємодії для вирішення проблем державотворення [14, с.34].

Різні гілки влади не незалежні повністю одна від одної, а перебувають у тісному зв'язку та взаємодіючи між собою. Отже, розподіл влад не є абсолютним.

Аналіз ряду положень Конституції дає можливість зробити висновок, що взаємодія гілок влади є принципом основ конституційного ладу України, тобто закладена в самих нормах Основного Закону.

Отже, розглянемо взаємодію та взаємовпливи державних органів влади України відповідно до Конституції.

Перш за все слід відмітити, що хоча Конституція ліквідувала верховенство однієї гілки влади над іншою, вона все ж встановила, що Кабінет Міністрів України відповідальний і підзвітний Верховній Раді. Відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом вбачається в тому, що саме глава держави призначає за згодою парламенту Прем'єр-міністра України, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку, призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження на цих посадах.

Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів Верховній Раді проявляється, наприклад, у затвердженні останньою Державного бюджету України та внесення змін до нього, в організації контролю за виконанням державного бюджету та прийнятті рішення щодо звіту про його виконання. Парламент розглядає та приймає рішення щодо схвалення Програм .діяльності уряду, здійснює контроль за діяльністю уряду.

Із зазначеного, однак, не можна зробити висновок, що Кабінет Міністрів України перебуває наче у "подвійній залежності" - як Президенту, так і Верховній Раді. Такий підхід є помилковим, оскільки суть принципу розподілу влад у тому, що кожна з гілок влади - як законодавча, так і виконавча - має свій особливий і тільки їй притаманний конституційний статус. Про будь-яку підлеглість одна одній не може бути і мови, хоча механізм прийняття ними деяких особливо важливих рішень і передбачає відповідну координацію функцій [26, с.7].

До того ж, і це особливо слід підкреслити, Президент України, який є главою держави і гарантом Конституції, у протиріччях, які можуть виникнути між законодавчою і виконавчою владами, виконує роль арбітра, що розв'язує ті чи інші спірні питання.

В теорії конституційного права існує формула дуалізму виконавчої влади, виходячи з якої, можна визначити і двоїстий центр цієї влади, яка складається з деяких функціонально пов'язаних суб'єктів - Президента і Кабінету Міністрів. За таких умов правовий статус уряду, очолюваного Прем'єр-міністром, аж ніяк не може мати якесь другорядне значення. Уряд, в міру зміцнення партійно-політичного характеру організації державної влади, повинен набути значення єдиного керівного центру виконавчої влади.

З іншого боку, за умов двоїстого центру виконавчої влади, правовий статус Президента визначається тим, що він структурно не входить до жодної гілки влади. Водночас Президент України є главою держави з широкими повноваженнями у сфері виконавчої влади.

За Конституцією Президент також має необхідні важелі забезпечення оптимального функціонування всіх гілок влади, оскільки він є главою держави, виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, конституційного ладу, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Кожен з цих повноважень окремо і всі разом визначають провідне місце Президента України в державному механізмі України, в тому числі і в аспекті забезпечення взаємодії різних владних структур. Тому завдання Президента - забезпечити оптимальну взаємодію всіх гілок державної влади [14, с.38].

Не слід забувати і про невід'ємну складову системи стримувань і противаг у відносинах між главою держави і законодавчим органом - право вето.

Однією з об'єктивних причин застосування права вето главою держави є невисокий рівень якості законів, прийнятих Верховної Ради України. Тому відповідне повноваження є важелем вдосконалення результатів законотворення.

Найбільшу конфронтацію ми спостерігаємо між законодавчою і виконавчою владами, адже за роки незалежності ще жодного разу Верховна Рада України разом з урядом не взяли на себе відповідальність за розвиток держави, за проведення узгодженої політики. Саме тому необхідно шукати механізми спільної роботи парламенту і уряду та спільної відповідальності за результати діяльності. Та за умов відсутності механізму стримувань і противаг і надання главі держави можливості регулювати відносини між гілками влади, сподіватися на почуття високої громадянської відповідальності - марно. Потрібні зміни у Конституції, які закріпили б право парламентської більшості формувати уряд. Водночас Конституція повинна чітко визначити терміни створення більшості і формування уряду, а Президентові - надати право розпуску парламенту в разі порушення цих термінів.

Верховна Рада та Кабінет Міністрів наділені певними засобами взаємовпливу один на одного. Так, бюджетний вплив парламенту на уряд ґрунтується на виключному праві першої ухвалювати бюджет, а отже - її можливість корегувати ті чи інші його дохідні і витратні статті. У свою чергу так званий ресурсний вплив уряду на Верховну Раду означає не що інше, як можливість Кабінету Міністрів через свої структури в центрі і на місцях реально управляти господарством, щоденно розподіляти чималі фінансові і матеріальні ресурси.

Певні засоби взаємодії з іншими гілками влади мають також судова влада та контрольно-наглядові органи, насамперед Конституційний Суд України. Так, перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою безстроково. Президент, Верховна Рада та з'їзд