Якісний склад Верховної Ради України, природно, не передбачається ні Конституцією, ні законами, оскільки вибори до парламенту є вільними і демократичними. Проте Конституцією встановлено ряд вимог до народних депутатів. Зокрема, народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років (ст. 76 Конституції). Не погашена і не знята у встановленому законом порядку судимість за скоєння умисного злочину є перешкодою для обрання народним депутатом.

Ефективність роботи парламенту значною мірою залежить від його структурованості, а вона, в свою чергу, - від партійної приналежності народних депутатів. Партійність народних обранців є основою утворення фракцій, але вона, однак, не є ототожненням фракційності, оскільки фракції об'єднують депутатів, які належать до різних партій і навіть безпартійних народних депутатів.

Верховна Рада України в цілому успішно функціонує, але ще перебуває на початковій стадії свого розвитку щодо структуризації. Найбільш актуальними проблемами подальшого розвитку та вдосконалення українського парламентаризму є структуризація усього складу парламенту на партійній основі; представництво у парламенті значно більшої кількості юристів і економістів, жінок, молоді, робітників і селян; удосконалення виборчої системи; забезпечення значного рівня наступництва у складі парламенту у процесі виборів, оскільки його оновлення більш, як на половину, об'єктивно вимагає більш тривалого часу для досягнення парламентарями необхідного професійного рівня.

Серед чинників, які негативно впливають на діяльність парламенту, державознавці визначають відсутність у ньому стійкої більшості, яка могла б провадити свою політику розподілу реальної влади між законодавчою і виконавчою гілками.

Чинна Конституція, загалом, залишила структуру Верховної Ради України без змін (у вигляді однопалатного парламенту), але значно оновила її окремі інститути. Найважливішими віхами українського парламентської реформи є припинення існування Президії Верховної Ради України як постійно діючого органу загальної компетенції, перетворення постійних комісій Верховної Ради України у її комітети, формування Рахункової палати, створення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та ряд інших інститутів, зокрема інституту найстарішого за віком народного депутата для відкриття першого засідання, інституту представника Президента України у Верховній Раді України.

Відповідно до ст. 88 Конституції Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови.

Голова Верховної Ради України має певні повноваження, а саме: веде засідання Верховної Ради України, організовує підготовку питань до розгляду на її засіданнях; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє Верховну Раду у відносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Важливим питанням щодо організації Верховної Ради є роль її комітетів. Загальний статус комітетів парламенту визначений у ст. 89 Конституції України, де зазначено, що вони "здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України". На сьогодні конституційний законодавчий статус постійних комітетів деякими авторами вважається незадовільним. Зокрема, Тихонова вказує на необхідність участі постійних комітетів у реалізації контрольних функцій парламенту. Питання здійснення парламентського контролю через комітети найбільш доцільно було б вирішити безпосередньо конституційними нормами, що значно піднесло б авторитет їх контрольної діяльності.

Кожен комітет, який очолює роботу над певним законопроектом чи проектом іншого акту Верховної Ради, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки та висновки інших комітетів, окремих народних депутатів і готує їх до розгляду Верховною Радою. Комітети повинні нести певні обов'язки, насамперед, щодо якісної та своєчасної підготовки законопроектів, висновків і рекомендацій, виконання доручень Верховної Ради України.

2.1.3. Функції і повноваження Верховної Ради України.

Організація будь-якого парламенту не є самоціллю, вона повинна слугувати ефективній реалізації його функцій і завдань, тобто сприяти досконалій парламентській діяльності. Діяльність парламенту - це сукупність дій, насамперед, самого представницького органу державної влади, а також його структур (органів чи посадових осіб). При цьому зазначені структури можуть діяти відносно самостійно, але в межах реалізації відповідних функцій і повноважень.

Отже, Верховна Рада здійснює ряд функцій і має для їх реалізації відповідні повноваження, передбачені Конституцією. Визначення парламенту як органу законодавчої влади обумовлено насамперед назвою однієї з його функцій (законодавчої), яка є пріоритетною, провідною, але далеко не єдиною.

Множинність функцій парламенту зумовлено тим, що він як і інші державні органи, бере участь у здійсненні ряду функцій держави як об'єктивних, зумовлених змістом діяльності держави (політичної, економічної, соціальної), так і інших функцій, зокрема, владних (законодавчої, установчої).

Головними функціями Верховної Ради є:

законодавча;

установча (державотворча, організаційна);

парламентського контролю.

Пріоритетною функцією Верховної Ради є її законодавча функція. Вона являє собою передбачений Конституцією напрям діяльності Верховної Ради, який полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу або призупинені їх дії.

Основним змістом законодавчої функції Верховної Ради є прийняття законів. Верховна Рада України може приймати закон з будь-якого питання своїх повноважень, за винятком тих, які вирішуються виключно всеукаїнським референдумом.

Слід наголосити, що Верховна Рада України конституційне визначена як єдиний орган законодавчої влади в Україні. Законодавча влада, на відміну від виконавчої, не може бути розчленованою по вертикалі. Тому не може існувати інший орган цієї влади на рівні територіальної автономії. А, отже, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, яка є її представницьким органом, не може бути визнана її законодавчим