Демократичні перетворення другої половини 80-х p.p. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 p., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР

Про громадські об'єднання», який законодавче закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991 р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Можна виділити такі основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

В. Кремень, С. Базовкін, С. Міщенко, В. Небоженко, П. Ситник, xарактеризуючи ситуацію в партійному русі України в період 1991 — 1993 pp., відзначали «вельми негативні наслідки для всієї партійної системи України перманентного протистояння представницької ти виконавчої влади... На 1 липня 1993 р. зареєстровано 26 політичнім партій, більшість із яких поки що стали досить міцними організаціями. Вони не спроможні вести за собою маси, визначати соціальну базу й зробити свою соціальну діяльність соціальна адресною. Фактично відбувається процес формування декласованого прошарку, для якого особисті проблеми вирішуватимуться вже не в межах демократичнім інститутів, а шляхом безпосереднього тиску на органи влади ззовні. Народ є фактично департизований» [5, c. 160-161].

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні захищати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України «Про об'єднання громадян».

Етап передвиборчий-1 (1993—7994 pp.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

Етап партійної трансформації. Це період об'єднання малочисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

Етап партійної реструктуризації (середина 1996 — середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 — весна 1998 pp.). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі

Етап політичних компромісів (весна — осінь 1998 p.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 — осінь 1999 pp.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій.

Етап реалізації політичних угод (зима 1999 — осінь 2000 pp.). Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовка та проведення референдуму, процес імплементації (впровадження) його результатів.

Етап передвиборчий-4. Характеризується намаганнями запровадити пропорційну виборчу систему, прийняттям Закону України «Про політичні партії», розмежуванням партій у їх ставленні до «касетного скандалу», порушень громадянських прав людини Україні, підготовкою до парламентських виборів-2002.

Етап передвиборчий-5. Характеризувався гострою суперечною провладних партій з опозиційними. Проявився у період виборів Президента України 2004- 2005 років

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. — офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. — 39, 1997 р. — 46, 1998 р. — *>2, 1999 р. - 70, на початку 2000 р. - 92, в жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується понад 130 зареєстрованих політичних партій.

Характерними рисами посткомуністичного стану еволюції багатопартійності в Україні є:

остаточно зникає монополія однієї партії на владу;

намітилася тенденція до утворення політичними партіями блоків, коаліцій, об'єднання кількох партій в одну структуру;

формується кілька головних політичних сил (спрямувань): соціал-комуністичне, центристсько-прагматичне, націонал-демократичне, націонал-радикальне.

Цей етап триває, продовжується еволюція багатопартійності, їхній розвиток і остаточне утвердження залежатимуть від поглиблення процесів соціальної диференціації та структуризації населення.

На підставі вироблення конструктивних програм дій політичні партії ведуть пошук майбутньої соціальної бази. Життєздатність кожної з них, чисельність, місце в партійній ієрархії суспільства залежатимуть від того, наскільки ідейно-програмні настанови та практична діяльність сприятимуть здійсненню політичних та економічних реформ для становлення незалежності України, формування зрілого громадянського суспільства.

Атомізована багатопартійна система в Україні характеризується нестійкістю з точки зору розвитку суспільства. Цей стан може мати дві перспективи:

1) розвиватися у бік тієї чи тієї плюралістичної системи (цього шляху дотримувалася ФРН після Другої світової війни);

2) розвиватися у бік тоталітарної однопартійності (цим шляхом пішла Росія після жовтня 1917 p.).

Отже, головне — подолати атомізованість нашої партійної системи, забезпечити її розвиток у бік демократії з притаманною їй стабільною плюралістичною системою.

Ми доходимо висновку, що різні підходи партій, об'єднань, рухів! до подальшого поступу України спонукатимуть їх групування на ґрунті орієнтирів двох головних груп соціально-політичних сил суспільства:

тих, хто прагне до оновленого, гуманно-демократичного соціалізму;

тих, хто виступає за вільний ринок, мінімальне втручання держави в економіку.

У майбутньому це, можливо, приведе до зменшення кількості партій і формування класичної багатопартійності на зразок країн Європи або навіть утворення двопартійної системи на зразок США чи Великобританії [11, c. 65-67].

Кілька