Це очевидний правовий нонсенс, який безумовно має сьогодні і може мати в майбутньому негативні наслідки щодо подальшого вдосконалення системи управління Збройними Силами, налагодження демократичного цивільного контролю над військовою сферою, подальшої реалізації основних положень адміністративної реформи (зокрема, введення інституту державного секретаря в системі Міністерства оборони), загалом вдосконаленню цивільно-військових відносин у державі.

До того ж є й інші недоліки в чинному законодавстві, які слугують доказом сказаного. Так, згідно абзацу сімнадцятого статті 11 Закону України «Про оборону України» серед основних функцій Генерального штабу «проведення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах підтримання у готовності і бойового застосування Збройних Сил, для чого має він у своєму складі відповідний структурний підрозділ». Ця функція є традиційною для структур подібних Генеральному штабу в будь-якій країні. В той же час аналогічна функція покладається і на Міністерство оборони (абзац п'ятий стаття 10 зазначеного Закону та абзац шостий статті 10 Закону України «Про Збройні Сили України»). При цьому в абзаці одинадцятому статті 10 Закону України «Про Збройні Сили України» сказано, що функції структурного підрозділу Міноборони, який проводить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах оборони і безпеки держави, визначаються Положенням, яке затверджує Президент України. Явне дублювання функцій.

Інший приклад, якщо Законом України «Про Збройні Сили України » визначено, що Положення про Міністерство оборони затверджує Президент України за поданням Кабінету Міністрів України, а гранична чисельність працівників центрального апарату Міноборони затверджується Кабінетом Міністрів України, то в зазначеному Законі нічого не сказано, за чиїм поданням затверджує Президент України Положення про Генеральний штаб, та хто визначає його граничну чисельність. Можна стверджувати, що це питання взагалі не врегульоване чинним законодавством, оскільки Генеральний штаб з одного боку входить до складу Збройних Сил (абзац четвертий статті 3 «Закону України про Збройні Сили»), а з іншого (пункт 1 Положення про Генеральний штаб, затвердженого Указом Президента України від 21.08.97 № 888/97) «є окрема складова частина Міністерства оборони України».

Актуальність питання щодо вдосконалення системи управління Збройними Силами (яка інколи розуміється виключно як проблема розподілу повноважень між Міністерством оборони та Генеральним штабом, що є без сумніву досить звуженим розумінням проблеми) зростає з кожним роком, починаючи з моменту їх утворення. Це можна пояснити тим, що в умовах значних організаційно-штатних змін, недостатнього фінансування Збройних Сил, питання збереження їх керованості та бойової готовності на належному рівні не знімається. З іншого боку, як уже зазначалося, має місце, недостатнє розуміння ролі, змісту та місця цивільного контролю над воєнною організацією в умовах становлення громадянського суспільства держави, де відбувається модернізація політичної системи в напрямку побудови демократичного суспільства, а також впливу ринкових перетворень на ЇЇ структуру.

Відомо, що головним напрямком воєнної політики є практична діяльність органів воєнно-політичного керівництва щодо реалізації концепції національної безпеки держави, планів військового будівництва та цільових воєнно-технічних програм. Тому вдосконалення системи керівництва обороною держави об'єктивно зумовлює необхідність чіткого розмежування функцій на трьох рівнях: державному (формування юридичних основ військового будівництва, визначення розмірів асигнувань та чисельності Збройних Сил); адміністративному (планування та використання всіх воєнних асигнувань для утримання особового складу Збройних Сил, їх всебічного оснащення); військовому (питання організації бойової підготовки військ, їх використання). Звичайно що, зазначені рівні не можуть бути ізольовані один від одного. Інакше немає сенсу вести мову про систему керівництва обороною. З іншого боку бажано, щоб з початком бойових дій зазначена система не вимагала перебудови організаційної структури системи управління воєнної організації в цілому і Збройними Силами, зокрема. При динамічних змінах стратегічної та воєнно-політичної обстановки це може призвести до тяжких наслідків. Якщо звернутися до досвіду розвинутих країн світу, то можна побачити, що там адміністративне та оперативне керівництво вже давно відокремлені одне від одного. Іншими словами, там командуючий (командир) звільнений від виконання багатьох адміністративних та господарських функцій.

Таким чином, головною специфікою систем управління силовими структурами держави є фактична наявність функцій як адміністративного, так і оперативного керівництва. До такого висновку призводить, зокрема, і аналіз основних функцій, які покладаються на Міністерство оборони та Генеральний штаб. Він свідчить, що головними завданнями адміністративного управління є: організація та контроль виконання рішень, прийнятих вищестоящими органами державної влади та Міністром оборони з питань оборони та військового будівництва; всебічного (технічного, тилового, медичного тощо) забезпечення Збройних Сил; кадрової політики; військової освіти і науки; правопорядку; виховання та соціального захисту особового складу; господарської діяльності Збройних Сил. Головними ж завданнями оперативного управління є: планування застосування Збройних Сил та інших військових формувань і координація їх оперативної і мобілізаційної підготовки; планування та контроль виконання заходів, спрямованих на підтримання військ (сил) у постійній бойовій та мобілізаційній готовності, у тому числі організація та проведення оперативної підготовки органів військового управління та створення і забезпечення ефективного функціонування системи управління Збройними Силами, їх взаємодії з іншими міністерствами та відомствами з питань планування та здійснення оборони