У Західній Європі (Франції, Великобританії, Німеччині) склалися політичні партії і об'єднання, які відкрито та недвозначно виступають за недопущення нових іммігрантів, "очищення" своїх країн від чужоземних елементів, посилаючись на їх надмірну присутність. Справді, чисельність іноземців у цих країнах істотно зросла і перевищує 5%, а в деяких з них навіть 10% загальної кількості населення (це стосується Франції, Швеції, США, якщо врахувати нелегальних іммігрантів). Загальна ситуація значною мірою ускладнюється внаслідок постійно зростаючого припливу біженців, кількість яких нині становить 17,5 млн чол. (для порівняння: в 1980 р. - 9,6 млн чол.). Беручи до уваги, що біженці, за загальновживаними міжнародними нормами, користуються відчутними пільгами та матеріальною допомогою, витрати, які несуть держави їх перебування, очевидні, хоча цей тягар частково беруть на себе міжнародні організації, насамперед Управління Верховного комісара в справах біженців, що входить до системи ООН. Не є винятком і таке явище, як намагання деяких "переміщенців" здобути статус біженця, хоча за всіма критеріями вони повинні бути віднесені до категорії іммігрантів. Останнім часом, як неодноразово зазначалось у західній пресі, почастішали спроби забезпечити собі статус пошукача політичного притулку, статус біженця з боку осіб, що приїжджають на Захід з країн СНД, зокрема з України. Такі намагання приходять у все більшу невідповідність з реальними обставинами виїзду цих людей з батьківщини, де переважають не політичні чи расово-етнічні, а соціально-економічні негаразди.

З огляду на цю ситуацію деякі країни пішли на більш суворе додержання процедур надання статусу біженця. Серед них США, Канада, Швеція. Це загрожує частині бажаючих набути вказаний статус прямою депортацією на батьківщину. Найбільш кардинальний крок зробила Німеччина. До цього її спонукали різні фактори, зокрема прибуття протягом чотирьох місяців поточного року 161 тисячі пошукачів політичного притулку (за такий же період минулого року їх було 124 тис.). При цьому було встановлено, що лише 5% з них відповідають насправді критеріям віднесення до категорії біженців, решта ж приїхала в пошуках роботи, тобто є "економічними" іммігрантами6. Віднині ФРН, яка вважалася найліберальнішою у своєму ставленні до чужинців, буде визначати причетність до категорії біженців у залежності від того, з якої країни походить пошукач притулку, "безпечної", з точки зору Німеччини, чи "небезпечної", а не від специфічних обставин виїзду кожного окремого пошукача. Саме в цьому сенс конституційної поправки, прийнятої у кінці травня поточного року бундестагом. Атмосфера, в якій приймалася поправка, була напруженою. З одного боку, реалії полягали в тому, що країні доводилося приймати в середньому до 1 тисячі біженців щоденно, а з іншого, виникла небезпека певної втрати репутації у світовому співтоваристві внаслідок перегляду одного з найдемократичніших положень конституції. Міжнародні оглядачі при цьому висловлюють сумнів, чи вдасться таким кроком запобігти вибухам ксенофобії, яка має цілком конкретні драматичні прояви. Спалення п'ятьох турецьких переселенців, 600 насильницьких акцій проти чужинців за чотири місяці з початку року розцінюються як грізна ознака поширення цієї соціально-психологічної хвороби.

Події у Німеччині, однак, не означають, що міграційна політика повсюди зазнає таких же кардинальних змін, хоча тенденція до встановлення більш жорстких бар'єрів і "фільтрів" простежується. Саме з цих позицій виступав блок партій, що переміг на останніх парламентських виборах у Франції. Понад те, Франція вже заявила, що вона не готова до введення попередньо погодженого в Шенгенському договорі "безкордонного" та "безвізового" переміщення людей у межах дев'яти країн - членів ЄС. Серед аргументів - загроза зростання контрабандного транспортування наркотиків, можливості розширення дій мафії і нездатність деяких держав співтовариства перешкодити необмеженій імміграції з "третіх" країн, до яких відверто віднесені східноєвропейські країни, зокрема країни СНД. Та й взагалі нинішній уряд Франції оголосив про свій намір зробити більш суворою селекцію тих, хто може бути допущений у країну на постійне та тимчасове проживання. Як і умови одержання громадянства. В керівних колах інших західних країн також є прихильники подібних кроків, спрямованих на обмеження припливу та більш ретельний відбір чужинців.

Проте було б спрощенням вважати цю тенденцію домінуючою. По-перше, більш тривкою є позиція тих кіл, що визначають ставлення до проблеми переміщення людських мас і прав людини, яка залишила батьківщину, як до закономірної і реальної потреби, як до одного з основоположних принципів життя сучасного суспільства й інтеграційних процесів.

Починаючи з прийняття Загальної декларації прав людини у 1948 р. ООН та її органи неодноразово звертались у своїх документах до цієї проблеми і незмінно надавали їй демократичного та гуманітарного звучання. Актуальне підтвердження цьому - прийняття Міжнародної конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей. І хоч її ратифікація відбувається досить повільно, надмірні відхилення від її спрямування навряд чи будуть можливими. До того ж і ряд загальноєвропейських документів з цієї проблеми мають неабияку морально-правову силу.

Не можна не зважати також на низку аргументів прагматичної політики в цій сфері,