3) Принцип спільноти. Арістотель підтверджує, що поліс, держава найвища форма людської спільноти, оскільки досягає межі самодостатності. Будь-яка форма прагне до забезпечення доброго життя у фізичному, матеріальному сенсі, але держава існує тільки заради доброчесного життя. Проблеми освіти та моральних звичок посідають надзвичайно важливе місце в межах співтовариства.

4) Принцип управління. Арістотель вважає, що існування й добробут будь-якої системи потребують присутності правлячого елементу. Тут він виступає і як рішучий прихильник Платона, і як його головний опонент. Платон вважав, що одна форма правління відповідає за все, а Арістотель вважав за потрібне вводити різноманітні правила для різноманітних систем: наприклад принцип демократії для громадян і принцип деспотії для рабів. Накладання невідповідного принципу закінчується безладдям та кривдою.

Вищезгадані принципи дозволяють нам методологічно підходити до впливу Арістотеля на розвиток європейської політичної та філософської думки. Так наприклад філософи, типу Томаса Гоббса заперечували принципи теології та досконалості, приводячи аргументи, що людські спільноти більше механістичні, ніж цілеспрямовані системи, і, що співвідношення доброго й поганого залежать від суб'єктивної переваги, ніж від об'єктивних державних справ. Ліберальні теоретики критикували принцип спільноти, на тій підставі, що державі передається дуже багато функцій. Навіть принцип управління, який Арістотель, Платон, і багато інших теоретиків вважали достатньо логічним, викликав різку критику з боку теоретиків типу А.Сміта та Ф.А.Хай-ека, які вважали, що соціальний та економічний порядок може виникати спонтанно, начебто зроблений "невидимою рукою". Сучасні нео-арістоте-левські теоретики захищають саме ці чотири принципи проти такої критики. Значну увагу приділено політичній концепції Арістотеля і сучасними американськими вченими Дж.Себайном і Т.Торсоном у "Історії політичної думки". Однак, не дивлячись на те, що Стагіриту у праці присвячено два розділи, все ж таки авторами не розглядається вплив "Політики" на процес формування європейської політичної думки та на вирішення ряду основних політико-правових проблем в історичному часі. Заслуговують на увагу моно-графічні дослідження політичного вчення Арістотеля і праці російсько-радянських авторів як — Г.Ф.Алєксандрова, С.Ф.Кечекьяна, А.І.Доватура. Якщо перші два автори оцінювали Стагірита як прибічника поміркованої демократії, яка базується на законі (політії), то А.І.Доватур вважав Арістотеля противником демократії. Однак автор монографії не уточнює, якої саме демократії — чи поміркованої (політії), чи крайньої (охлократії).

Тому, враховуючи таку невизначеність в оцінках дослідників і відсутність в українській історико-політичній науці будь-яких студій "Полі-тики" Арістотеля, а тим більше дослідження її зв'язку з європейською полі-тич-ною думкою, назріла необхідність у комплексному історико-політо-логічно-філософському дослідженні, незаангажованому різними ідеологіч-ними уявленнями як політичної концепції Стагірита, так і впливу її основних проблемних ідей на формування уявлень про них в Античності, Середньо-віччі та Новому часі у західноєвропейській політичній думці.

У другому розділі "Політична концепція Арістотеля", який склада-ється з чотирьох підрозділів, висвітлюються політико-правові погляди Стагірита і дана їх оцінка автором дисертації.

У першому підрозділі — "Політична антропологія Арістотеля" — аналізується процес походження й становлення вищої форми людського суспільства, його політичного об'єднання — держави в образі єдиноприйнят-ного для Стагірита типу — полісного. Походження держави й суспільства носить у філософа природний характер і проходить шлях становлення від нижчих структурних елементів (сім'я, поселення) до вищого (держава). Основою держави, для Арістотеля, є сім'я (домогосподарство), тобто мінісус-пільство з характерними для нього внутрішніми відносинами, що існували в давньогрецькій дійсності. Економічною базою домогосподарства було рабство. Дисертант акцентує увагу на маловідомій ідеї Арістотеля — про рабів-автоматів, що самі виконують задану роботу по забезпеченню матері-альними благами громадян поліса. Тому рабство у Стагірита опосередковане економічно, як вихід із низького технічного стану, а не людиноненавис-ницькою політикою. Економічним фундаментом держави була приватна власність, без якої неможливе існування, не тільки економічної, але й політичної структури поліса. Арістотель є палким прихильником "середньої власності", яка б визначала і наявність у державі найчисленнішого "середнього громадянина", її політичної основи і стабілізуючого фактору. Держава, на його думку, яка складається з "середніх людей", буде мати і найкращу державну форму правління. Однак, у вирішенні проблеми громадянства в Стагірита проявились обмеженість і консерватизм (данина часу) поглядів. Громадянами він вважав лише тих, хто займався громадською, законодавчою і судовою справами і були особисто вільними, а всіх, хто займався фізичною чи творчою справою заради інших, виключались філософом із громадян.

У розрізі оцінки поліса Арістотель формулює і мету політики, як науки, у наданні громадянам добрих якостей, зробити їх людьми чудовими у вчинках і сприяти їм у досягненні вищого блага — щасливого життя, бо інакше для чого взагалі об'єднуватись у якусь спільноту. Стагірит став основним теоретиком поліса, оскільки ні до нього, ні після нього так скрупульозно цим питанням не займався ніхто з античних авторів. Однак, він став заручником ним же створеного ідеального образу полісної будови, що не дало змогу усвідомити всю повноту історичної ситуації в Греції другої половини IV ст. до н.е.: занепад поліса і наступ нового типу державності — територіальної імперії.

У другому підрозділі — "Оцінка аналізу Арістотеля політичних концепцій попередників та існуючих держав" — автор зосереджується на критиці Стагіритом недоліків політичних проектів Платона, Фалея Халкедонського, Гіпподама Мілетського та політичних устроїв таких держав Середземномор'я як Спарти, Кріту і Карфагену, що славились своїм політичним устроєм. Закцентуємо увагу на тому, що ні в проектах попередників, ні в реальних державних утвореннях Арістотель не знайшов ні окремих рис, ні ознак цільної будови