Фратрiя має бойовий, наступальний характер, а її дiяльнiсть завжди зв’язана з певним ризиком. Проте, покладаючи на своїх членiв жорстку мережу взаємних обов’язкiв, вона їх водночас захищає (не плутати з цеховою круговою порукою) і, зрештою, вiдокремлює вiд iнших корпоративних (чи й у цiлому соцiальних) груп та обов’язкiв щодо них. У своєму найзрiлiшому виглядi фратрiя створює в структурi суспiльства замкнуту асоцiальну нiшу, де офiцiйнi закони не чиннi. Створюється особливий етичний клiмат, докорiнно вiдмiнний вiд приписiв суспiльної моралi, соцiальний i професiйний (придбаний в «миру») статус iндивiда втрачає безпосереднє значення.

Зрозумiло, наведена характеристика має iдеально типовий характер. Разом з тим, у суспiльнiй свiдомостi вже виникло поняття для означення цього явища — мафiя. Саме через це, коли говорять «мафiя», мають на увазi водночас i угруповання в урядових верхах, i абстрактнi кримiнальнi клани. Тим часом сьогоднi все соцiальне тiло iнфiльтроване, пронизане, аж кишить «мафiями», i вони не концентруються лише у привiлейованих, особливих просторах суспiльної дiяльностi. Фратрiя у посткомунiстичну добу — i в жорстких зрiлих, i в розмитих зародкових формах — повсюдно домiнує i стає цiлком необхiдною для виживання людини.

Значну роль тут відіграє масова пауперизація суспільства, що ми її на власні очі спостерігаємо в Україні. Зубожіння тут стає природним супутником й стимулятором аномії, попри законотворчу чи нормотворчу активність всіляких державних структур, попри спалахи вербальної діяльності, надто у функціонуванні всіляких партій.

Розшарування нинішнього складу Верховної Ради України за умов тотальної соціальної неструктурованості суспільства отож і неможливості повноцінної представницької демократії, вказує саме на домінування фратрії в процесі організації групових інтересів.

Етос фратрiї корениться в архаїчнiй давнинi. Х.Ортеґа-i-Ґассет бачив у ньому «спортивний» заплiдок державностi як такої 3. Фратрiя має мiсце завжди, хай навiть i на марґiналiях соцiального простору, причому i за капiталiзму, i за комунiзму, цей «пережиток» отримує друге дихання. Звичайно там, де продукується примусове об’єднання — на основi загальної повинностi в армiї, у пенiтенцiарнiй системi — чи там, де зберiгають силу патрiархальнi традицiї. Зрештою, тiнь вiд фратрiї лежить i на дiяльностi полiтичних елiт 4. Фратрiя — первiсний, «варварський» тип концентрацiї iндивiдiв навколо вогнища влади, що виникає не на базi виробничої i мiнової кооперацiї, не на базі ринкових відносин, а на основi насильницького вiдчуження цiнностей у виробника чи торгiвця. Тільки тоді, коли суспiльство починає структуруватися на базi демократичного законодавства, фратрiя вiдходить у затiнок полiтики i вiдтiсняється на марґiналiї економiчного життя.

Швидким формуванням нового етосу фратрiї ми зобов’язанi в крайному разi трьом смертоносним процесам у тiлi комунiстичного суспiльства i якi з цiлком зрозумiлих причин i надалi вiдчутно впливають на посткомунiстичний свiт. Йдеться про 1) iнституцiйне вкорінення особливого iнтересу радянської бюрократiї, 2) приватизацiю (латентну i офiцiйну) великими групами населення соцiалiстичної загальнонародної власностi та про 3) принципову змiну характеру соцiальної мобiльностi.

«Перебудову» почали, провели i звитяжно завершили не вороги СРСР, не дисиденти, а нормальнi радянськi люди. В їхнiй органiзованiй подвiйною мораллю свiдомостi загальнонароднi багатства (включаючи не тiльки матерiальнi ресурси, а й символiчнi капiтали) з’явилися в образi такої собi печери Сезам. Бракувало лише магiчного Слова. Здавалося, що заклики до вiльної конкуренцiї, ринкових вiдносин, приватної власностi автоматично розкриють перед народом небосхили свiтлого споживацького майбуття. Непу, що його комунiстична держава в слушний момент могла б прикрити 5, iз «перебудови» не вийшло i вийти не могло: за лiченi роки (i в цьому докорiнна вiдмiннiсть вiд ситуацiї 20-х рр.) комунiзм позбавився свого головного i на тодi єдиного захисника — цехового чиновника, котрий на досвiдi власного життя всерединi матерiалiзованої утопiї цiлком упевнився в його марностi.

Демонстрацiя капiталiстичного достатку, атака на сталiнiзм, створення формальних умов для iснування багатогалузевої економiки не викликали масового трудового ентузiазму. На закликання ринковикiв i опортунiзм уряду економiка реаґувала як система — дезорганiзацiєю, що проґресувала; населення, збагнувши, що пiдвищення заробiтної платнi насправдi означає зниження життєвого рiвня, ударилось в авантюрний капiталiзм. Та найважливiше, що й самi агенти iнституцiйних практик (державно-господарська та партiйна номенклатура) своїм минулим соцiальним i господарським досвiдом значною мiрою дозрiли до використання такої архаїчної соцiальної форми, якою є фратрiя. Неп як соцiальне явище зник багато у чому через те, що наймобiльнiша частина iмперiї залишилась байдужою до нього. I навпаки — наприкiнцi 80-х мобiльна частина суспiльства (а вона за старого режиму концентрувалася бiля вогнищ влади та в мiсцях скупчення споживчих ресурсiв) доклала всiх зусиль для нищення радянської конституцiйної машини, експлуатацiї у власних iнтересах «синекур», що вiдкрилися.

Чиновник (в тому числi й партiйний) секуляризувався (від партії та комуністичної ідеології) з завидною швидкiстю, що стало однiєю з причин «чудесного» краху, здавалося б, неприступної будiвлi КПРС. Втративши можливiсть народжувати систему інституціональних норм і правил, а також здiйснювати нагляд над корпоративними відносинами на всiх поверхах радянського суспiльства, iнститут Партiї зжив себе. Комунiстична держава рухнула у перегуках вимог соцiальної справедливостi комунiстичного штибу. «Вiдмiна» комуністичного тоталiтаризму дала жителю СРСР свободу неучастi в будь-яких iнститутах самоорганiзацiї мас — полiтицi, економiцi, культурі. Цеховi основи комунiзму вже давно вiн уявляв собi лише у виглядi заважкого ритуалу, i тепер,