Проблема політичного лідерства, що існувала завжди і скрізь, завжди і скрізь вивчалась в цивілізованому світі ретельно та без зайвого піклування про тих, хто на таку популярність і лідерство претендували. На десятки років ми, через ряд причин об’єктивного та суб’єктивного характеру, виключили себе з кругу цивілізації стосовно цього параметру і сьогодні лише починаємо писати сторінку за сторінкою в області теорії і технології політичного лідерства, відповідаючі для початку на азбучні питання: хто такий політичний лідер? Чим відрізняється він від вожака і вождя? Яка відмінність між молодіжним лідером і молодим політиком?

На відміну від розвинутих країн, в колишньому СРСР питання про політичне лідерство було неначе зняте. В умовах,коли діяв відомий закон Пітера і керівний працівник зростав до рівня своєї некомпетентності, говорити про політичне лідерство було неприйнято тому, що в кращому випадку йшлося лише про вожака або вождя. Прицьому, і він був не признаним вождем, а вождем призначеним номенклатурою в якості виразника, рупора її інтересів. Вузький прошарок комунєстичної бюрократії за зрозумілими причинами не допускав і не міг допустити, щоб який-небудь відповідальний пост зайняв радикальний політик зі своїми поглядами, силою інтелекту та характеру. Тому вищими керівниками країни ставали досить опосередковані люди, і, як правило, випадково. Їх влада була значно обмежена. Як підкреслюе відомий дослідник бюрократії в СРСР А.Авторхамов, всі голови СРСР, Генеральні секретарі КПРС мали лише право опубліковувати думку Політбюро і без нього були безсильними. Ще складніша ситуація з лідерством була в республіках колишнього СРСР.

Майже до самого кінця 80-х років, уже в умовах перебудови не існувало суб’єктивних передумов у вигляді можливості політичного Лідерства. Демократизація суспільства, виникнення політичного плюралізму, зростання політичної культури громадян вперше проклали дорогу для можливої реалізації політичних лідерів. Безсумнівно, все, що нині робиться в області політичного лідерства, ще не досконале тому, що ще не зовсім здорове наше суспільство. Тому доволі часто у нас переважає прагнення не « винаходячі велосипеду», брати все найцікавіше, випробуване і західної політології, з західних технологій політичного лідерства, хоч і з деякими виправленнями.

Вперше трактовку поняття лідерства, а також політичного лідерства ми знаходимо в працях античних істориків Геродота, Плутарха, Гракха та інших. В центрі їх історичних розповідей завжди знаходились визначні особистості- монархи, полководці, впливові державні мужі. Цих людей розглядали як деяких володарів від бога , які істотно відрізняються від собі подібних громадян, і природньо, претендують на всі блага в суспільстві. У середні віки Н. Маккіавелі вважав, що типовий політичний лідер- правитель, який домагається мети, не вибираючі засобів.

Ф. Ніцше у праці «Генеалогія моралі» вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природній інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль.

Ця думка дещо перегукується з міркуваннями Б. Рассела, який визначав, що найголовнішими потребами людини із ряду безмежних є жадання влади і слави. Жадання влади має дві форми: експлікативну (explicit- чітко виражену), що притаманна лідерам, і імплікативну (implicit- нечітко виражену), що притаманна послідовникам.

Більш пізні західні політологи і соціологи намагаються з’ясувати проблему лідера уже на інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно якої лідер є особистістю з відповідними соціально-психологічними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.)

Проголошується також підхід, при якому особистисть виступає як функція ситуації. Поведінку лідера, його позиції, придатні в одній ситуації, не можна використовувати в інших. В одних умовах на посаду лідера підходить одна людина, в інших - інша. В рамках цєєї теорії цікаві висновки роблять Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером може виступати безпринципна людина, яка є “функцією ситуації”, керівником, що підкоряється обставинам.

Здається цю проблему спробував вирішити Д. Є. Видрін, який сробив спробу розрізнити поняття “вожак “ і “ політичний лідер “. Вожак скоріше і відповідає портрету того політичного лідера, який змалювали Е. Фромм та Д. Рісмен.

До найбільш характерних рис вожака належать: потакання щохвилинним найпростішим вимогам мас; використання для підвищення і підтримки власної популярності критичних емоціональних станів великих груп людей - страху, ненависті, ворожби ; підлещування і підлабузництво перед масами; використання лексики юрби; завищені обіцянки, звертання до найменш підготовлених і малоосвічених елементів населення. Філософ і політичний мислитель Семен Франк казав : “Вожак - це той, хто не в змозі перевершити найнищі прошарки суспільної свідомості і вийти на рівень саме взаємодії з найперспективнішими суспільними силами . Якщо “ номенклатурник “ - це слухняний рупор “ верхів “, то вожак - не менш слухняний рупор “ низів “. Г. Лебон висказався ще рішуче: “ Вожак дуже рідко іде попереду суспільної думки ; звичайно він іде за нею і вбирає в себе всі її помилки .Немало проникливих і їдких висловлювань присвятив феномену вожака і Петр Струве. На переконуючих історичних фактах він показав, що найчастіше політичний вожак паразитує на ідеї руйнації і саме на ній будує свою популярність і кар’єру, оскількі маса, як правило, легше сприймає не створюючі, а саме руйнуючі ідеї.

Отже політичний вожак і політичний лідер - це дві несумісні речі, і відрізнити лідера від вожака не важко . Найголовніша ознака , за якою це можна зробити , - інноваціонність, тобто здібність лідера постійно продукувати