Вступ

Актуальність теми. З появою 24 серпня 1991 р. нової самостійної української, неподільної і недоторканної, а в подальшому – суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави – України особливо гостро постали питання щодо правового закріплення та механізмів реалізації прав та свобод людини і громадянина в Україні. Проаналізувавши усі етапи розвитку української державності та правові акти, які відповідно приймалися, можна зробити висновок, що в усі періоди, коли Україна була незалежною, держава дбала про своїх громадян і правам людини надавалось великого значення. Коли ж Україна втрачала незалежність, демократичні процеси припинялись, а разом із тим і дотримання прав та свобод людини.

Нова Конституція незалежної України не стала виключенням і як Основний Закон держави закріпила принципове положення щодо пріоритету прав та інтересів особи над державними, визнавши, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави. Свій головний обов'язок щодо гарантування прав людини держава зобов'язалася виконувати шляхом забезпечення правового регулювання, однією з особливостей якого є конституційне закріплення прав та застосування заходів державно-владного впливу у випадку невиконання чи порушення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків будь-ким із суб'єктів права.

Особливою групою прав та свобод людини та громадянина у даному контексті є політичні права, що у попередні часи були особливо зневажені радянською державою. З одного боку, обсяг та зміст політичних прав та свобод людини та громадянина не відповідав демократичним традиціям розвинених держав світу та міжнародним вимогам, що пояснюється, очевидно, пануючою у радянській юридичній науці позитивістською концепцією прав та свобод людини і громадянина, на противагу природній, котра є найбільш адекватною сучасним реаліям державно-правової дійсності.

Поряд з цим, слід зазначити, що навіть попри наявність певної, досить звуженої, формальної фіксації даної групи прав, фактична їх реалізація залишала бажати кращого. Проблеми щодо механізмів реалізації та гарантій захисту політичних прав та свобод людини і громадянина були прямим наслідком радянського колективістського підходу до прав та свобод людини та громадянина. Тільки після проголошення української державності персоналістичні підходи до прав та свобод людини і громадянина, знайшли як своє нормативне означення, так і практичне застосування.

Метою даного дослідження є створення цілісної концепції політичних прав та свобод людини і громадянина.

Завданням даної роботи є окреслення існуючих теоретичних засад проблематики прав та свобод людини і громадянина, з’ясування системи прав та свобод людини і громадянина в цілому та політичних прав та свобод зокрема, а також детальний правовий аналіз конкретних політичних прав та свобод людини і громадянина, гарантій та механізмів їх реалізації.

Об’єктом даного дослідження є суспільні відносини у сфері прав та свобод людини і громадянина.

Предметом даного дослідження є політичні права та свободи людини і громадянина.

Політичні права та свободи є основоположною частиною чинної Конституції України, де проблеми політичних прав людини характеризуються принципово новими для України підходами. В Основному Законі насамперед передбачаються права і свободи людини не інакше як природні, .які належать їй від народження й існують незалежно від діяльності держави, є невідчужуваними та непорушними, а відтак тільки приймаються та унормовуються державою. Проте, слід наголосити, що специфікою політичних прав та свобод людини і громадянина істотною мірою є, власне, їх взаємна взаємовизначеність через політичні механізми влади – через вплив особи на державу у процесі формування її органів, так і зворотній – держави на особу через визначені правові механізми.

Політичним правам людини мають відповідати адекватні зобов'язання держави. Саме політичні права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість державної влади. Утвердження і забезпечення, поряд із іншими, політичних прав та свобод, є головним обов’язком держави, вона відповідає за свою діяльність перед людиною (ст. 3 Конституції [1]).

Рівень політичних прав і свобод об'єктивно детермінується досягнутим рівнем економічного, політичного, культурного і духовного розвитку суспільства і є загальними.

Політичні права і свободи людини і громадянина, які закріплені у Конституції України, не можуть вважатися вичерпними: в майбутньому система прав і свобод може бути розширена і вдосконалена.

Політичні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Політичні права, свободи, поряд із іншими, складають ядро, серцевину правового статусу людини. Охарактеризувати правовий статус людини – це означає розкрити роль, місце, становище і значення цієї людини в суспільстві, її можливості, вплив, цінність, принципи взаємовідносин з іншими людьми, з державою, що в свою чергу свідчить про характер самого суспільства, даного суспільного ладу. Звідси значення проблеми правового статусу загалом та прав та свобод людини і громадянина, в тому числі політичних, зокрема.

Вони перебувають у загальному руслі розвитку демократії, розширення прав, свобод і обов'язків громадян, законності і правопорядку.

Розділ І. Концептуальні засади теорії прав і свобод людини і громадянина.

Соціальне призначення і юридична природа конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Інститут прав, і свобод людини і громадянина є одним із найважливіших інститутів правового статусу особи. Щоб скласти правильне уявлення про права і свободи людини і громадянина необхідно цілком виходити з характеру і змісту відносин і зв'язків, які складаються між суспільством, державою і колективом, з одного боку, і їхніми членами – з другого, в зв'язку з їхнім місцем у виробництві й розподілі, в управлінні суспільними і державними