Інститут прав та свобод людини і громадянина є предметом дослідження більшості галузей юридичних наук. Юридична наука покликана вивчати людину в її державно-правових зв'язках, і тому вчені-юристи вивчають явища і процеси, які тісно вплетені в людське життя і в яких розкриваються властивості індивіда, а також його зв'язки й залежності. Всі найскладніші державно-правові явища зосереджуються в правах людини, які в свою чергу є основою та центральною ланкою державного і правового життя.

Права людини, як вважає Є.А Лукашова, є ціннісним орієнтиром, який дає змогу застосовувати «людський вимір» не лише до держави, права, закону, законності, правового порядку, а й громадянського суспільства, оскільки ступінь розвинутості останнього залежить значною мірою від наявності прав та свобод людини і громадянина, а також від обсягу цих прав і їхньої реалізації.

Становлення і розвиток прав людини дає змогу розкрити тип цивілізації, її етап, оскільки відносини людини і держави є найважливішою ознакою, що характеризує природу тієї чи іншої цивілізації, а державу як правову чи неправову.

Щодо загального визначення прав та свобод людини і громадянина, то в науковій думці спостерігається полярність точок зору на них.

Зокрема, на думку українських вчених М.Буроменського, В.Євінтова та Л.Заблоцької, права людини, грунтуючись на належності їхнього носія до людського роду, є всеосяжними, рівними і невід'ємними. Ними володіють всі без винятку. Можна або бути людиною, або не бути нею, а отже, відповідно, мати людські права або не мати їх. Втратити права людини особа може не інакше, як припинивши людське існування, якого б негуманного ставлення вона не зазнавала. Кожна особа наділена людськими правами, і ці права надають їй певні можливості. Права людини, що їх має кожна особа перед державою і суспільством, створюють підстави для формування політичної системи і встановлення стандартів політичної легітимності. За умов, коли людські права систематично зневажаються, їх прагнення стає справжньою революційною силою. Навіть у суспільстві, де права людини загалом пошановуються, вони є приводом для постійного тиску на уряд, щоб змусити його діяти у відповідності з їх стандартами. Поняття прав людини з’явилось ще в епоху буржуазних революцій, в ході яких було проголошено, що права людини мають природний і невідчужуваний характер. Вільне й ефективне здійснення прав людини є однією з основних ознак громадянського суспільства і правової держави [50, с.10].

На думку українського вченого П.М. Рабіновича, поняття прав людини включає в себе ряд аспектів.

Перший означає, що людина має невід'ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це насамперед моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності. Права людини з'являються у людей у момент народження не лише як невід'ємні умови існування, котрих потребує природа людини для виживання, а і як засіб і мета життя, незалежно від того, визнаються вони чи ні.

Суттєвою рисою прав людини є гідність, яка являє собою моральну рису, котра відображає унікальну, неперевершену людську цінність. І з моменту народження кожної людини її гідність є однаковою та «рівною» із гідністю усіх інших людей. Моральна природа прав людини зумовлюється й тим, що вони вважаються виправданими, обґрунтованими саме з погляду загальнолюдської моралі. Така мораль, як відомо, - це принципи й норми, які регулюють поведінку людей, діяльність їхніх спільностей, об'єднань з погляду загальновизнаних уявлень про добро і зло, порядність і непорядність, чесність і безчесність. Отже, у цьому розумінні права людини мають моральний характер [50, с.2].

3агальнолюдська моральність цих прав полягає й у тому, що їх здійснення не повинні шкодити, погіршувати, ускладнювати життя кожної людини, хоч би де і коли вона не жила. Моральність прав людини проявляється у їхній справедливості, всезагальності, однаковості для всіх людей. Другим аспектом, який включає в себе поняття прав людини, є юридичні права людини, що містяться в законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб'єктів права, тоді як основу першої групи прав складає природний фактор [50, с.11].

3 такими поглядами можна погодитись у тому, що юридичні права є найважливішими, оскільки вони закріплюються Конституцією, законодавством України та гарантуються державою.

На думку П. М. Рабіновича, права в загальному розумінні - це, по-перше, можливості діяти певним чином (або утримуватись від певних вчинків) і тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Причому, якщо йдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Але слід зазначити, що міра нормальності існування визначається суспільною обґрунтованістю потреб людини, які самі, будучи результатом її біологічного і соціального розвитку, не є незмінними. У цьому полягає гуманістичність, людяність цих можливостей прав людини.

Отже, на його думку, права людини – це насамперед її можливості існувати і розвиватися як особистість.

По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною «належністю» кожної людської істоти. Їх виникнення датується моментом її народження і не потребує «дозволу» чи схвалення. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе формувати, виявляти себе саме як людина, як особистість, незалежно від місця, часу та умов її існування. З цього боку права людини є невідчужуваними, тобто невід'ємними від людини.

По-третє, ці можливості людини (особливо їх здійснення) залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного, соціального та культурного розвитку.