ст. 9 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» [26], особи, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, зобов'язані прибути в обране ними місце проживання і зареєструватися в органі внутрішніх справ, повідомляти працівників міліції, які здійснюють адміністративний нагляд, про зміну місця проживання, а також про виїзд за межі району (міста) у службових справах. За постановою начальника органу внутрішніх справ, до них можуть частково або у повному обсязі застосовуватися такі обмеження, як заборона перебування у визначених місцях району (міста), заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району (міста) та деякі інші.
Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» [27] (ст. 4 та ін.), передбачене обов'язкове відселення населення, яке проживає у відповідній зоні.
Статті 106, 148 КПК України [28] передбачають обмеження права підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на вибір місця перебування, яке полягає у відібранні письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання (місця постійного перебування) без дозволу слідчого (прокурора, суду), або у затриманні підозрюваного чи взятті під варту (арешті) підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного.
Обмежується це право і у зв'язку з виконанням громадянами України військового обов'язку, у тому числі у зв'язку з необхідністю дотримання ними правил військового обліку, - проходженням військової, а також альтернативної (невійськової) служби, що передбачено законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» [29] і «Про альтернативну (невійськову) службу» [30]. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про Збройні Сили України» [31] військовослужбовці і працівники Збройних Сил України, можуть бути обмежені у свободі пересування, вільному виборі місця проживання відповідно до закону. Певні обмеження свободи пересування і права на вільний вибір місця проживання можуть бути застосовані в умовах воєнного або надзвичайного стану, що передбачено відповідними законами України.
Право громадян України вільно залишати територію України і будь-які винятки із нього детально регламентуються Законом «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» [3]. Але громадяни України мають можливість виїхати за кордон тільки на підставі документа, що посвідчує їх особу (паспорта громадянина України для виїзду за кордон, проїзного документа дитини, дипломатичного чи службового паспорта тощо).
Громадянинові України, як зазначено у ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» [3], може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, а громадянинові України, який має паспорт, - у виїзді за кордон у випадках, якщо: він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю; він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням; проти нього порушено і кримінальну справу; він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості; він підлягає призову на строкову військову службу та в деяких інших випадках. Усі ці обмеження мають тимчасовий характер, але вони можуть мати різну тривалість.
Порушення Закону щодо підстав для обмежень у праві виїзду громадян України за кордон може бути оскаржено громадянином до суду за місцем проживання. Прийняте судом рішення негайно виконується відповідним підрозділом паспортної служби. Однак відмова у виїзді за кордон у зв'язку з порушенням щодо особи кримінальної справи, її засудженням за вчинення злочину, ухиленням від виконання зобов'язань, покладених на особу судовим рішенням, перебуванням її під адміністративним наглядом оскарженню не підлягає.
Право людини і громадянина на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34 Конституції [1]) означає, що держава гарантує кожній людині можливість вільно і необмежено ніякою обов'язковою ідеологією висловлювати, обговорювати, переконувати і поширювати свої думки та переконання з різних питань суспільно-політичного, економічного, культурного і духовного життя країни. Воно передбачає доступ до засобів масової інформації, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.
Реалізація названих вище прав може бути обмежена законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації та інших прав людей. Відповідно до Закону України «Про інформацію» [32] не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за запитами офіційні документи, які містять інформацію про державну таємницю; конфіденційну; про оперативну і слідчу роботу правоохоронних органів; інформацію, що не підлягає розголошенню відповідно до вимог інших законодавчих актів.
Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції [1]). Відповідно до цієї статті кожна людина має право на свободу світогляду і віросповідання. Дане право передбачає: свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої; безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Вирішальне значення у забезпеченні свободи світогляду і віросповідання мають здійснене в Україні відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи – від церкви, а також рівності всіх релігій перед законом. Жодна релігія не може бути визнана державною як обов'язкова. Це передбачає гарантію права мати, змінювати віру, приєднуватися до іншого релігійного сповідання на власний вибір.
Юридичні гарантії свободи совісті містять у собі правові норми, які закріплені у ряді законодавчих актів України, зокрема у Законі «Про свободу совісті та релігійні організації» [18], у Кримінальному кодексі України [21], в