У ст. 5 Конституції України [1] зазначено, що Україна є республікою. Відтак, носієм суверенітету й єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної (законодавчої, виконавчої і судової) влади та органи місцевого самоврядування. Ніхто не може узурпувати державну владу.

Влада народу здійснюється передусім шляхом видання законів, які є виразом загальної волі. Тому всі громадяни мають право брати участь у створенні законів особисто або через своїх представників.

Як випливає із ст. 38 Конституції України [1], змістом права громадян на участь в управлінні державними справами є, зокрема: право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожне з цих прав є самостійним і має свої особливості.

Своє право на безпосереднє здійснення влади громадяни України можуть реалізувати переважно під час виборів та референдумів.

Згідно із Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» [39], референдум є способом прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Ст. 70 Конституції України [1] обмежує управі брати участь у референдумі лише громадян України, які не досягли вісімнадцятирічного віку або визнані судом недієздатними.

Ст. 71 Конституції України [1] встановлено, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Порядок проведення виборів в Україні регулюється розділом ІІІ Конституції України, а також Законами України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» [40], «Про вибори народних депутатів України» [41], «Про вибори Президента України» [42].

3агальність виборів, відповідно до ст. 70 Конституції України [1], означає, що обмеження щодо виборчого права стосуються лише тих громадян, які не досягли вісімнадцяти років або визнані судом недієздатними. Усі, інші громадяни України мають активне виборче право (право обирати). Наявність активного виборчого права означає не тільки право голосу (юридичну можливість обирати); а й право висувати кандидатів на виборні посади, бути їх довіреною особою, агітувати за них тощо.

Пасивне виборче право (право бути обраним) означає також право висувати свою кандидатуру на виборну посаду і право бути висуненим, право бути зареєстрованим як кандидат на таку посаду й організовувати зустрічі з виборцями та іншим чином проводити виборчу кампанію. Як правило, це право може бути обмежене віковим цензом, цензом осілості і мовним цензом. Наприклад, при виборах Президента України [42] пасивне виборче право мають громадяни України не молодші 35 років, які проживають на території України не менше десяти (втому числі п'яти останніх) років і володіють державною мовою.

Інколи пасивне виборче право обмежується й іншими умовами. Так, народними депутатами України не можуть бути обрані громадяни України, які мають судимість за вчинення умисного злочину, що не погашена і не знята в установленому законом порядку (ст. 76 Конституції України [1]). Не можуть балотуватися в депутати або на виборні посади в державні органи особи, які вчинили корупційні діяння, передбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією» [43].

Таким чином, вибори в Україні є загальними, а також: рівними (громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах; кожний виборець має один голос); прямими (Президент України і депутати обираються безпосередньо виборцями); таємними (контроль за волевиявленням виборців не допускається).

Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі про сумісництво посад народного депутата України і міського голови від 6 липня 1999 р. дійшов висновку, що положення частини першої статті 38 Конституції України, за яким громадяни мають право «вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування», в контексті положень частини другої статті 78 Конституції України [1] треба розуміти так, що громадянина України надано право вільно бути обраним до будь-якого органу державної влади, зокрема до Верховної Ради України, до органу місцевого самоврядування – сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, а також бути обраним сільським, селищним, міським головою, але реалізувати набутий представницький мандат громадянин може, тільки в одному з цих органів чи на посаді сільського, селищного, міського голови.

Відповідно до статей 140-145 Конституції України [1], однією з форм участі громадян в управлінні державними справами є місцеве самоврядування – форма «локальної» демократії, яка передбачає право територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування є одним з ефективних засобів обмеження центральної влади в інтересах окремого регіону, міста чи місцевості, кожен із представників яких, звичайно, усвідомлює себ6 не тільки як людину і жителя планети Земля, не тільки як громадянина України, а передусім як жителя певного міста, селища, села. Тому місцеві інтереси для нього можуть бути значно важливішими.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Більш детально система та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і