На нашу думку, будь-які подібні (за критерієм суб'єкта) обмеження права на звернення взагалі суперечать Конституції України. ґрунтується така думка на тому, що: кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб незалежно від того, стосується це службових чи особистих інтересів особи (ст. 55 Конституції України); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (статті 21 і 24 Конституції України [1]); право на звернення надається усім і не може бути обмежене в умовах воєнного або надзвичайного стану (статті 40 і 64 Конституції України [1]).

Попри усі позитивні якості Закону України «Про звернення громадян» [47], реалізація конституційного права людини на звернення залишається сьогодні справою не завжди простою й не завжди результативною. Пояснити це можна принаймні двома групами причин.

Перша – і основна з них – перебуває у сфері правозастосувальної та правореалізаційної діяльності адресатів звернень. Тут слід назвати передусім такі причини, що «лежать на поверхні», а саме: незнання (або недостатнє знання) цього, відносно нескладного, Закону всіма посадовими та службовими особами – адресатами звернень; професійні дефекти виконавців Закону – їхня необ'єктивність, упередженість при розгляді звернень, недостатня відповідальність, байдуже ставлення до людей, до їхніх запитів, інтересів, прав; деколи службова перевантаженість та інші «виробничі» проблеми.

Причини, що належать до другої групи, містяться у сфері індивідуальної та соціальної правової психології. До найбільш впливових серед них слід віднести: необізнаність, неосвіченість значної частини громадян щодо конкретних приписів Закону України «Про звернення громадян» [47] (а то й взагалі про його існування); поширеність стереотипу безрезультатності, марності звертання зі скаргами та іншими зверненнями до відповідних посадових, службових осіб ¬своєрідний, так би мовити, скаргопесимізм.

Крім зазначених факторів, що істотно знижують ефективність інституту звернень громадян, такий же вплив на нього здатні вчиняти й деякі недоліки самого Закону України «Про звернення громадян» [47].

Так, ст. 9 Закону [47] встановлює заборону переслідування громадян за вміщену у зверненні критику діяльності та рішень органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, підприємств, об'єднань громадян, посадових осіб. А у ст. 26 вважаються протиправними і тягнуть юридичну відповідальність такі звернення, які містять, зокрема, дискредитацію зазначених суб'єктів. Розрізнення таких оціночних понять, як «критика» і «дискредитація», як правило, не буде однозначним.

Вміщений у ст. 1 Закону [47] перелік прав громадян, щодо реалізації яких вони можуть звертатися із заявою чи клопотанням (права соціально-економічні, політичні та особисті), не є повним, оскільки не включає екологічних, культурних та деяких інших прав.

Закон встановлює, що витрати, зроблені відповідним органом, організацією у зв'язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості, можуть бути стягнуті з громадянина за рішенням суду (ст. 27). І це цілком слушно. Однак у Законі [47] відсутнє правило про те, що у разі, коли скарга виявиться підставною, такі ж витрати можуть бути стягнені на користь держави з винної службової (посадової) особи, яка усвідомлено порушила права громадянина.

Особи, винні у порушенні цього Закону несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.

Проте, до сьогоднішнього дня адміністративна відповідальність за порушення законодавства України про звернення громадян взагалі не передбачена, що в багатьох випадках дозволяє посадовим і службовим особам безкарно порушувати конституційне право громадян на звернення. Доручення ж, дане ще 2 жовтня 1996 р. Верховною Радою України Кабінету Міністрів України щодо підготовки і внесення пропозицій про приведення законодавчих актів у відповідність до Закону України «Про звернення громадян» [47], до сьогодні не виконане. Що стосується кримінальної та цивільно-правової відповідальності за порушення законодавства про звернення громадян, то перша може наставати лише у разі спричинення діями або бездіяльністю відповідних службових осіб істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам громадян, а друга, як правило, у разі завдання такими діями або бездіяльністю матеріальної чи моральної шкоди.

Водночас, суттєвим фактором удосконалення механізму реалізації права громадян на звернення могло б стати встановлення адміністративної відповідальності за такі, зокрема, діяння, як: незаконна відмова в прийнятті або розгляді звернення громадянина; незаконна відмова у здійсненні громадянином його прав щодо особистого викладення аргументів особі, що перевіряє звернення, подання додаткових матеріалів до звернення, запиту таких матеріалів органом, який розглядає звернення, або ознайомлення з матеріалами перевірки щодо звернення; направлення скарги громадянина для розгляду органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються; грубе порушення встановлених законодавством строків повідомлення громадянина про результати розгляду звернення або неповідомлення громадянина про них; прийняття завідомо незаконного рішення за результатами перевірки щодо звернення.

Таким чином, право на звернення (ст. 40) означає гарантовану можливість не тільки громадянам України, а й іноземцям та особам без громадянства направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Дане право має гарантуватися