Будь-яка правова система держави значне місце приділяє правам та свободам людини і громадянина. Визнання і закріплення у законодавстві прав та свобод людини і громадянина, їх обсяг, види і зміст У сучасних умовах є однією з актуальних, пріоритетних і найважливіших проблем, від ефективного і успішного вирішення якої залежить доля людства і світу. Сукупність прав і свобод особистості, їх правове закріплення і забезпечення з боку держави є першоосновою життєдіяльності людини, її нормального становлення і розвитку. Наявність у правовій системі держави певного обсягу прав і свобод людини і громадянина є яскравим свідченням рівня розвитку суспільства, форми правління, політичного режиму тощо і барометром перспектив удосконалення, демократизації всіх політичних, суспільних, громадських інститутів і їхніх взаємовідносин з державою. Звідси діалектична залежність свідомості суспільства від рівня закріплення і забезпечення державою прав і свобод; значення зафіксованого у законодавстві кожної держави обсягу прав і свобод людини для її нормального функціонування і побудови взаємовідносин із суспільством і особою.

На думку Б.В.Щетиніна, норми, встановлені Законом та гарантовані державою, надають громадянину певні юридичні можливості для набуття матеріальних, соціальних та духовних благ. Такими благами можуть бути праця, освіта, відпочинок, матеріальне забезпечення у старості, при інвалідності тощо [51, с. 207-208].

З поглядом О.А. Лукашової слід погодитись у тому, що кожна людина має вимоги на певний обсяг благ (матеріальних і духовних), отриманню яких повинні сприяти суспільство і держава. Обсяг цих благ історично завжди зумовлюється становленням індивіда в класовій структурі суспільства, в системі матеріального виробництва. Ці блага, якими наділяється індивід, умовно можуть бути названі правами людини [52, с.2].

Юридичний енциклопедичний словник визначає, що права людини, як правило, характеризує правовий статус людини щодо держави, його можливості і домагання в економічній, соціальній, політичній і культурній сферах [53, с.230].

Можна погодитись з думкою російського вченого А.Я. Азарова в тому, що права людини слід розглядати в об'єктивному та суб'єктивному розумінні.

В об'єктивному розумінні права людини – це система міжнародних і національних правових норм, що закріплюють правовий статус особи, правила взаємовідносин між людьми, відносини особистості (громадянина) і держави. В суб’єктивному розумінні права людини являють собою передбачені правовими нормами можливості, якими наділена особа [54, с. 30].

На думку російських вчених С.О.Комарова та О.В.Малько, права людини – це передбачена законом можливість задоволення інтересів людини [55, с.271].

Отже, в конституційному праві немає єдиного уніфікованого підходу щодо визначення цих понять.

Характеризуючи інститут прав та свобод людини і громадянина, слід вказати на роль принципів як вияв суті прав та свобод людини і громадянина.

На думку В.Копєйчикова, загальне призначення правових принципів полягає у тому, що вони здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу; забезпечують одноманітне формулювання норм права і їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, системоутворюючого і т. д. На його думку, залежно від функціонального призначення і об'єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові.

Соціально-правові принципи відбивають систему цінностей, що притаманні суспільству і мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т. д.), єдність суспільних і особистих інтересів та ін.

До спеціально-правових принципів відносять: загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи інститутів.

Зокрема, до загально-правових принципів належать:

принцип гуманізму – це домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід'ємних природних прав і свобод людини;

принцип рівності громадян перед законом – усі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної та іншої належності, посадового та іншого стану мають рівні загальногромадянські права і обов'язки, несуть рівну відповідальність перед законом;

принцип демократизму – законодавство адекватно відбиває волю народу, формується через безпосередню і посередню форми демократії;

принцип законності (правності) – здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і відповідно до законів, природних прав і обов'язків людини;

принцип взаємної відповідальності держави і особи – не тільки особа відповідальна перед державою, а й держава перед особою. Вони пов'язані взаємними правами і обов'язками [55, с.271].

Всебічне визначення прав та свобод людини і громадянина об'єктивно передбачає визначення їх за суттю, змістом та формою (формами).

Права і свободи людини і громадянина за своєю суттю, як зазначалось, - це, певні можливості, свобода виявлення волі, інтересів, можливості певної поведінки, діяльності, певних дій.

Наприклад, суттю громадянських прав є можливості людини, що визнаються державою. Підтвердженням цього є сутність права на життя, що полягає в можливості кожної людини володіти цим благом від народження.

Політичні права за своєю суттю являють собою можливості певної поведінки, участі у політичному житті, діяльності у політичній сфері. Наприклад, сутністю права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації є створені державою можливості для задоволення та захисту політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Право громадян на участь у професійних спілках являє собою можливість захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Сутністю економічних прав є можливості певної поведінки у економічній сфері. Наприклад, сутністю права власності є можливість володіння, користування та розпорядження своєю власністю, результатами інтелектуальної і творчої діяльності, а також можливості певних дій щодо користування об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Культурні права за своєю суттю являють собою можливості людини щодо участі в культурному та науковому житті. Сутністю права на результати інтелектуальної і творчої діяльності є