Політичну систему суспільства в юридичній літературі, як правило, прийнято розглядати у вузькому та широкому розуміннях. Вузьке розуміння політичної системи зводиться до визначення політичної системи як сукупності державних організацій, громадських об'єднань, трудових колективів, що здійснюють функції по реалізації політичної влади.

Професор П.М.Рабінович розглядає політичну систему в широкому розумінні як систему усіх політичних явищ, які існують У соціально неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві.

До організаційно-правових гарантій відносять також громадські організації, політичні партії, засоби масової інформації тощо.

Порядок утворення і функціонування об'єднань громадян регулюються Законом «Про об'єднання громадян» [10], згідно з яким громадські об'єднання визначаються, як добровільні формування людей, які виникли на основі спільності інтересів щодо реалізації прав і свобод у результаті свідомого волевиявлення. Громадські організації – це добровільні об'єднання людей, утворені ними для задоволення та захисту своїх законних, соціальних, економічних, творчих, вікових, національних, культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Політичні партії – це добровільні об'єднання людей, що виражають волю певних соціальних груп, прагнуть здобути або утримати державну владу або справляти вплив на політику держави відповідно до своїх програми і статуту.

Отже, і політичні партії, і громадські об'єднання є одним із елементів надійної системи організаційно-правових гарантій, основною метою яких є можливість будь-якими методами, способами, засобами забезпечити реалізацію всіх прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Висновки.

Таким чином, слід констатувати, що Конституція України закріплює лише головні, принципові положення щодо прав та свобод особи і громадянина, які, діючи безпосередньо, в той же час у необхідних випадках розкриваються і конкретизуються іншими законодавчими актами.

При реалізації політичних, поряд із іншими, прав та свобод громадян має діяти принцип їх вищої юридичної сили. Це означає виконання ряду обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотворчості і правореалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх уповноваженням громадські організації зобов'язані видавати такі підзаконні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням. Норми поточного, галузевого законодавства не можуть обмежувати конституційні права і обов'язки громадян при їх конкретизації і розвитку, якщо це прямо не передбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов'язані вживати законодавчих, організаційно-правових, виховних та інших заходів щодо забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання покладених на них основних обов'язків.

По-третє, кожний державний орган може і має у межах своїх повноважень в установленому законом порядку тлумачити і застосовувати конституційні і галузеві норми з тим, щоб за інших рівних умов надати пріоритет таким рішенням, якими забезпечується найповніше здійснення громадянами їх конституційних прав і свобод виконання своїх основних обов'язків.

Виконання зазначених вимог створює режим конституційної законності, в умовах якого громадянин має бути упевнений у реальній дії конституційних норм про основне його право, свободу або обов'язок Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається чітким втіленням ідеалів демократії, гуманізму і справедливості і слугує всебічному розвитку особи, надає громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і держави, функціонуванню всього державного і політико-правового механізму. А все це сприяє підвищенню рівня загальної і правової культури особи, вдосконаленню демократичного способу життя.

Соціальна значущість прав і свобод визначається також тим, що вони визначають вид і міру поведінки суб'єктів, дають змогу їм домагатися певних соціальних благ і користуватися ними виступають передумовою особистої свободи індивіда, слугують формою опосередкування найважливіших інтересів громадян, сприяють розвиткові і вдосконаленню особи, підвищенню її соціально-правової активності, забезпечують поєднання індивідуальних, колективних і суспільних інтересів, є юридичним вираженням взаємовідносин держави і особи, засобом реалізації правових норм у конкретних і загальних правовідносинах.

Зазначимо також, що права і свободи, закріплені у Конституції, в цілому відповідають положенням Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, відповідним принципам Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Однак це не означає що права людини регулюються міжнародним правом безпосередньо, що вони перестали бути внутрішньою справою кожної держави. Міжнародні угоди і пакти про права людини не надають безпосередньо права індивідам, а встановлюють лише взаємні зобов’язання держав щодо надання громадянам певних прав і свобод. Рішення стосовно конкретних питань про права і свободи людини належать до внутрішньої компетенції держави.

Вивчення конституційних прав і свобод передбачає також аналіз не тільки їх соціальної суті, а й юридичної природи.

Під юридичною природою мається на увазі сукупність тих особливих ознак, рис, які дають змогу відмежувати, виділити з усієї маси правових явищ одне з найважливіших специфічних особливостей конституційних прав і свобод. Виявляючи таким чином специфіку юридичної природи конституційних прав і, свобод, ми тим самим глибше проникаємо в їх соціальну сутність, повніше визначаємо їх місце у закріпленні становища