В адміністративно-розподільчій економіці основним джерелом доходів була оплата працівників по найму, яка утримувалася у відносно невеликому інтервалі. Її недоліком було те, що люди, які працювали з різними витратами і, головне, з різними результатами праці, оплачувалися однаково. Нерідко було навіть так, що той, хто працював гірше, мав кращі умови оплати. Перевагою такої системи оплати для працівників був її гарантований характер.

Ще одна принципова відмінність організацій соціального захисту в країниах ринкової та адміністративно-розподільчої економіки полягає в тому, що рівень соціального захисту в останній опосердковувався трудовим колективом та галузевою специфікою. Багато галузей добивалися своїх специфічних привілеїв у пенсійному забезпеченні, умовах праці та відпочинку, що робило систему соціального захисту громіздкою, непрозорою.

Не можна обминути й те, що в адміністративно-розподільчій економіці заохочувалися нетоварні, а також колективні форми споживання. Це відповідало природі бюрократичної діяльності.

У ринковій економіці стимулюються переважно індивідуальні форми споживання. Тому витрати на лікування, оплату навчання тощо включаються у рівень заробітної плати, наближають її до рівня вартості робочої сили. Це дає для держави спрощену систему фінансування.

Зазначені особливості зумовили серйозні відмінності в організації та формах системи соціального захисту в адміністративно-розподільчій економіці та ринковій економіці, і, головне, їх ефективність. Незважаючи на формально велику увагу до розвитку іноваційної та інвестиційної діяльності в адміністративно-розподільчій економіці дійової системи зацікавленості працівників в інтенсифікації виробництва не було створено.

Ці суперечності проявляються з ще більшою гостротою в умовах перехідної економіки. За масштабами охоплення, формами надання, спрямованістю формально сьогодні в Україні зберігається система соціального захисту адміністративно-розподільчої економіки. Однак її економічна база - державна власність - швидко зникає, а механізм контролю за ефективним функціонуванням підприємств, що залишилися в державній власності, зруйновано. Відсутня також належна система контролю за ефективністю роботи недержавного сектору, про що свідчить низький рівень податкових надходжень від нього.

Положення про відповідність суми соціальних пільг сумі витрат, а останніх - сумі доходів для ринкової економіки є аксиоматичним. Перехід до його реалізації в умовах української економіки виявився однак досить проблематичним.

Як відзначалося, значна кількість соціальних пільг в адміністративно-розподільчій економіці надавалася працівникам в натуральній формі або за символічну плату. Це стосувалося, насамперед, дитячого відпочинку, піонерських таборів, баз відпочинку, санаторіїв-профілакторіїв, туристичних путівок. Безкоштовно населенню надавалися медичні послуги, низькою була оплата медикаментів. Квартирна плата компенсувала лише незначну частку витрат на створення і утримання житла.

З іншого боку, всі ці пільги вимагали фінансового та матеріального забезпечення грошових коштів, формування інфраструктури, матеріально-енергетичних ресурсів, причому значних. Кошти та ресурси для цього надавалися державою та підприємствами.

Якщо для підприємства це підривало основи їх госпрозрахункової діяльності, то для громадян викликало зниження номінальної заробітної плати в адміністративно-розподільчій економіці порівняно з реальною. В процесі ринкової трансформації в Україні та інших країнах СНІД ця особливість не була врахована. Потреби громадян, що задовільнялися негрошовим шляхом, а також відповідні витрат, що надавалися громадянам із так званих суспільних фондів споживання, не були враховані при формуванні нинішнього рівня заробітної плати. Це поряд із інфляцією, втратою ринків збуту стало ще одним фактором її значного зниження в Україні.

Окрім цього виникла не менш складна проблема фінансового забезпечення соціальних витрат. За розрахунками загальна сума соціальних пільг, що надана чинним законодавством України, становить майже 6 мільярдів гривень, а можливості забезпечення становлять тільки 2 мільярди гривень. Колізія, що виникла внаслідок цього, ускладнила реформування мистеми соціального захисту, перехід від безоплатних до платних форм надання соціальних послуг.

Співставимо, яку частку податкових надходжжень одержує бюджет від громадян. Якщо взяти, наприклад, США, ФРН, то в сумі податкових надходжень частка податків з громадян становить понад 30%. А в Україні вона складає лише 10%. В польщі, де вже проведено перший етап реформи соціального страхування, а система оподаткування також відповідно налаштована, згадана частка становить майже 30%. Звичайно, у цих показниках є певна несумісність. Громадяни України платять податки лише з заробітної плати, а громадяни країн ринкової економіки з усіх доходів. Зростання загальних доходів населення свідчить про поліпшення їхнього економічного становища, що вигідно державі. Адже через податкову систему вона сприяє поліпшенню становища пенсіонерів, немічних, молоді, що не дістала працездатного віку. В Україні, якщо виходити з розміру вказаних платежів, можна зробити висновок, що населення живе лише на одну заробітну плату. Звичайно, це не відповідає дійсності, і свідчить швидше про те, опопдатковуються не всі доходи.

Співставляючи рівень життя в Україні та в країнах, де платять податки, можна дійти висновку, що шлях сплати податків забезпечує більшу економічну стабільність, вищий ступінь соціального захисту. Водночас можна зробити ще один висновок: більш стабільні умови розвитку виникають при взаємодії трьох сторін у формуванні соціальної політики, коли кожна з них бере в цьому участь.

Може виникнути питання. Адже підприємства в Україні платять внески в фонди соціального страхування, причому немалі. Рівень відрахувань підприємств в фонди соціального страхування, зокрема й у Пенсійний фонд, складає 37% до рівня оплати праці. Крім цього підприємства сплачують 12% до рівня фонду оплати праці у фонд для здійснення заходів по ліквідації наслідків Чорнобильсьскої катастрофи. Ще 2% відрахувань здійснєються у фонд зайнятост населення. Невже цього недостатньо для того, щоб забезпечити надійну систему соціального захисту?

Відносні розміри цих відрахувань в процентному відношенні значно вищі,