груп з приводу тих чи інших явищ та подій дійсності. Громадська думка виконує такі функції: експресивну, контрольну, директивну. Як показує досвід багатьох країн, важливою формою обліку громадської думки, демократичним засобом виявлення позицій більшості населення з актуальних проблем життя суспільства є референдуми. Серед інших каналів відображення громадської думки можна назвати: опитування населення, засоби масової інформації, збори, маніфестації, всенародне обговорення. Різні державні та приватні інститути і служби залучаються до вивчення громадської думки. Громадська думка концентрує в собі як справжні, так і ілюзорні уявлення про дійсність. Вона формується під впливом соціально-економічних, політичних чинників, через ідеологічні засоби та є зброєю в боротьбі різних суспільно-політичних сил за владу. Світова політична історія знає багато прикладів маніпулювання громадською думкою в інтересах певних політичних сил. Урахування громадської думки є ознакою демократичного суспільства.
Ми вже відзначали, що політична свідомість – явище суперечливе. Політологи підкреслюють, що в багатьох країнах існує суперечливість між громадською думкою з тієї чи іншої проблеми та політикою, яку проводить уряд, парламент. В одних випадках – це показник того, що для масової політичної свідомості характерне сприйняття дійсності через почуття, емоції, а не через розум, знання; в інших – це свідчення глибокої прірви між народом і правлячою елітою.
Якщо звернутися до індивідуального рівня політичної свідомості. То в його структурі можна відокремити три групи однорідних елементів: політичні знання, політичні оцінки і політичні настанови. У процесі відображення різних політичних явищ індивід набуває (з власного досвіду або через засвоєння загальних знань) певних відомостей про політичну сферу суспільства чи її окремі елементи. В купі ці відомості і складають політичні знання особистості.
Але людина не лише засвоює та репродукує у процесі своєї діяльності певні знання, а й критично їх переосмислює, співвідносить із власним досвідом, поглядами, переконаннями. Завдяки цим процесам і виробляються політичні оцінки як складова ставлення людини до довкілля. Нарешті, політичні настанови відображають не лише суб”єктивну готовність до реалізації певної моделі поведінки, що формується під впливом політичних знань і оцінок, а й схильність до вироблення певних уявлень про політику, оцінки тих чи інших явищ політичного життя.
Загалом, формування такого складного комплексу, як індивідуальна політична свідомість, є процесом і результатом політичної соціалізації, під якою розуміють процес входження індивіда в політичну сферу суспільства, послідовне набуття ним політичних знань і досвіду, сприйняття та засвоєння певних традицій та уявлень, втілення цих надбань у політичній поведінці, активній політичній діяльності. У загально-соціологічному плані процес політичної соціалізації тлумачиться як система суспільної комунікації, внаслідок функціонування якої суб’єкт впроваджується в особливе політичне середовище, засвоюючи загально-значимі стереотипи й моделі поведінки, психологічні настанови, суспільні цінності, напрацьовані впродовж людської історії та певним чином акумульовані й трансформовані суспільством, членом якого є даний суб’єкт. В існуванні системи політичної соціалізації відбувається взаємодія індивідуального, групового та масового рівнів політичної свідомості .
Проявом взаємодії політичної свідомості як такої політичної системи суспільства виступають функції політичної свідомості, тобто основні напрямки її пливу на політичну свідомість в цілому. До них належать: когнітивна (пізнання політичної діяльності, завдяки чому формулюються політичні теорії, концепції, суб’єкти набувають певних політичних знань); прогностична ( передбачення руху політичної системи в майбутньому на грунті отриманих політичних знань); моделююча (визначення способів, методів і форм змін у політичній системі суспільства чи змін самої системи); регулятивна ( вплив на спрямованість, активність та інтенсивність діяльності суб’єктів політики); компенсаторна (заміна бажаного, але відсутнього в реальному житті політичного явища); інтегруюча (згуртування людей у межах соціуму на грунті певних спільних поглядів, переконань, цінностей, норм та ідеалів); репрезентативна (відображення, узагальнення, представництво певних політичних інтересів, настанов, очікувань і потреб); комунікативна (пов’язаність окремих елементів політичної системи, через функціонування сталої системи ціннісних орієнтацій).
Політична свідомість виявляється тісно пов’язаною з таким структурним елементом політичної системи, як політична культура. Іноді навіть стверджується, що остання “поглинає” політичну свідомість.
3. Політична культура як явище політичного життя.
Поняття “політична культура” впровадив у науковий обіг мислитель епохи Просвітництва І.Гердер. Концептуальне осмислення феномена політичної культури почалося з 50-х рр. ХХ ст. У західній політологій розробка цього поняття пов’язана з іменами американських політологів Г.Алмонда та С.Верби і відбувається за такими підходами, по-перше, це розуміння політичної культури як сукупності політичних знань, духовних цінностей, принципів, засобів політичної діяльності, політичного досвіду й традицій. По-друге, політична культура розглядається як загальна характеристика людини, а саме як ступінь її політичного розвитку й активності, уміння впроваджувати політичні знання в практику. По-третє, під політичною культурою розуміють процес, засіб, форму реалізації сутніх сил людини, її знань і переконань у суспільно-політичній діяльності.
Політичну культуру можна правильно зрозуміти, лише розглядаючи її як нерозривну частину ширшої загальнонаціональної культури. Погоджуючись із К.Гірцем у тому, що культура являє собою певну структуру певної сукупності понять, з допомогою яких люди формують свій досвід, і, виходячи з того, що політика – одна з головних публічних сфер, де розкриваються ці поняття, можна вирізнити ті з них, які стосуються світу політики. Ці поняття, що є складовими політичної культури, дуже тісно пов’язані з загальнонаціональною культурою, соціокультурними, національно- історичними ,релігійними, національ-
но-пихологічними традиціями, звичаями, стереотипами, лідерами і тд. Фундаментальні компоненти національної культури впливають на формування системи політичних переконань і політичної культури в цілому.
Політична культура—політичні традиції, норми політичної практики, ідеї, концепції, переконання про взаємовідносини між різними суспільно-політичними інститутами.
Поняття “політична культура” включає певні орієнтири та настанови людей щодо існуючої системи в цілому,