Головним елементом політичної культури є політичний світогляд – складник загального світогляду окремої людини, групи чи іншої соціальної спільноти. Значний вплив на характер політичних орієнтацій, симпатій і антипатій людей має існуюча в суспільстві система світоглядних позицій і ціннісно-нормативних постанов , фундаментальні погляди на людину, суспільство і світ у цілому.

Констатація факту існування певного комплексу елементів, що їх можна було б об’єднати в категорію політичної культури, як така не знімає питання про те, як ці елементи реалізуються в конкретному політичному процесі , поведінці різних груп і верств населення. Річ у тім що ті самі політичні настанови цілісно-нормативні орієнтації та ідейно- політичні принципи в різних людей і соціальних груп у конкретній політичній поведінці проявляються по-різному. Це особливо важливо враховувати для оцінки характеристики політичної культури різних країн і народів. Треба брати до уваги існування багатьох регіональних і національних варіацій політичної культури. Скажімо, не можна говорити про єдину для Європи та Близького Сходу, західної півкулі й далекосхідного регіону і т.д. модель політичної культури.

Кожній суспільно-політичній системі відповідає особлива, власне, базова модель політичної культури, яка в кожній конкретній країні проявляється в національно-специфічних формах. Зазвичай чільні елементи кожної базової моделі характеризуються універсальністю і визначаються загальноосвітоглядними настановами та орієнтаціями людей незалежно від їхньої національно-державної належності. В цій якості в узагальненій формі вони складають системотворчі компоненти політичної культури, їх поділяє більшість населення відповідних країн. Водночас ці компоненти в кожній окремій країні, як зазначалось вище, проявляються у специфічно національних формах. Це природно, оскільки у формуванні національної самосвідомості, національно ідентичності беруть участь як універсальні так і суто національно-культурні елементи. Американський політолог С.Коен цілком слушно зауважив: “Жодна політична система в жодній країні не буде стабільною, якщо вона не народилася в цій же державі, на її грунті, як результат розвитку власної політичної культури”. Так, суспільно-історичні, національно-культурні, географічні, релігійні та інші особливості формування та еволюції кожної нації й національної самосвідомості вплинути на зміст і форму її політичної культури.

З огляду на це необхідно окреслити відповідні моделі політичної культури. Такими вважаються демократична, авторитарна й тоталітарна моделі, що визначаються залежно від панівного типу політичної системи суспільства. Демократична модель передбачає принцип “погоджуватися-не погодуватися” з думками й позиціями інших членів чи груп суспільства. В такому випадку на час вирішення значних проблем в ідеалі відкидається вольове нав’язування позицій однієї частини суспільства іншій його частині. Де не існує свободи, незгоди, там нема і не може бути демократії незалежно від того, яку назву вона має: народної, ліберальної, буржуазна, соціалістична і т.д. Заперечуючи монополію на владу з боку якої-небудь особи, соціальної групи, партії тощо, ліберально-демократична модель стверджує ідею широкого вибору в усіх сферах суспільства.

У демократичній моделі важливе місце посідають проблеми співвідношення свободи, рівності, справедливості. В цілому віддається перевага рівності можливостей. Водночас для носія демократичної моделі політичної культури право, правова система в цілому є гарантом свободи окремого індивіда у виборі на власний розсуд морально-етичних цінностей, сфери діяльності. На його думку, закон покликаний гарантувати свободу особистості, недоторканість власності, житла, приватного життя, духовну свободу. В суспільстві має панувати закон, а не люди, функції держави полягають у регулюванні відносин між громадянами на підставі закону. Для нього самоочевидною істиною є право участі в політичному процесі, дотримання правил гри між політичними партіями, всілякими зацікавленими групами, ротація влади в процесі загальних виборів на всіх рівнях влади, інші форми і принципи парламентаризму і плюралістичної демократії.

Значній частині населення країн Заходу притаманне амбівалентне ставлення до держави й пов’язаних з нею інститутів. З одного боку, держава – це джерело й гарант закону і моралі, без сильної держави суспільство може опинитись у стані анархії. Тут спостерігається прихильність до позитивного, часто авторитарного, ставлення до держави. З іншого боку «велика» держава може стати інструментом пригнічення й порушення прав людини.

У ліберально-демократичній моделі політичної культури політичному плюралізмові відповідає релігійний та ідеологічний плюралізм. Тут і релігія, і ідеологія попри значну різницю між ними однопорядкові явища, вони відокремлені від держави.

Політична культура суспільства, що переходить від тоталітаризму до демократії, розвивається досить суперечливо. При цьому вона не завжди має адекватно міцну соціальну базу, часом сприймається частиною населення викривлено, примітивно.

За автократичної культури ідеологом визначається сила й неконтрольована влада, яка відкидає демократичні права і свободи громадянина. Така культура не передбачає активної участі має у політичному житті, а ідеологію використовує як знаряддя пасивного послуху.

Щоправда, тоталітарний вид цієї культури характеризується єднальною роллю культу лідера, сильною владою з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до встановлених політичним лідером принципів.

Перехід від однієї до іншої моделі політичної культури є процесом спонтанним, хоча його загальна спрямованість значною мірою залежить від того, в якому напрямі відбувається еволюція політичної системи суспільства в цілому.

Окрім загального системного підходу до типологізації політичних культур нерідко застосовуються й інші критерії, які дають змогу повніше описати реально існуюче розмаїття політичних культур та зрозуміти ті чи інші закономірності їх виникнення і функціювання. Так, проводиться диференціація політичних культур залежно від носіїв суб’єктів.