Аратта (V-III с до н.е.) держава трипільська розташована між Дністром і Дніпром. Політичний центр знаходився в межах сучасної Черкащини біля міста Сміла.

Правничі пам’ятки зіставлені Араттой до наших часів є такі, як “Рігведа” – збірка арійських священних гімнів. Трипільці мали писемність. Знайдено понад сто глиняних табличок з написами у вигляді клинопису. Дослідження її почав український археолог, історик і мирознавець В.М. Даниленко справа де шифровки писемності араттійців продовжується.

На думку дослідника трипільської археологічної культури Ю. Шилова “Цивілізація тобто державність виникла на території України у V тисячолітті до н.е. разом з трипільською археологічної культурою”. Остання визнана явищем загальнолюдського історичного розвитку суспільства періоду дитинства цивілізації: так 1993 рік був оголошений ЮНЕСКО “роком культури трипілля”, відкритою В. Хвойкою 100 років тому.

Що до етнічної приналежності трипільської, землеробською культури та держави Аратта думки дослідників неоднозначні. В. Хвойдо вважав трипільців прямими нащадками українців, які зберегли “край предків” до цього часу.

Ю. Шилов кваліфікує трипільську культуру як культуру ранніх ще не розмежованих Індоєвропейців. Підкреслює спорідненість Аратти с культурою Греків, Слов’ян, Індусів. Однак визнає її про материком Української культури.

В. Петров пропонує розрізняти лінію культурно історичних традицій та лінію власно-етничніх зв’язків і на підставі цього не вважає Українців нащадками трипільців.

Арії (Орії) – з індоєвропейської (плуг, рало), орачі - це Ірано-Індійське відгалуження трипільців (аратів), мекали у пониззі Дніпра (Азовсько-Причорноморський район). Це державотворення існувало у другому тисячолітті н.е. Частина Оріїв пересилилась в Індію, а ті що залишилися на батьківщині утворили Індоорійський союз племен - Кімерійський. На думки О. Шокала, формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних племен довкола осерця духовної традиції створеної автохтонами України – Оріями, хліборобами.

Г. Василенко вважає трипільську культуру слов’янською.

Поки український народ виступив як самостійний цінник історії у південній Україні, існували державні організації інших народів. Від VII століття до н.е. на побережжі Чорного і Азовського морів осіли численні Грецькі колонії засновані з малоазійського Мімту: Тіра, Ольвія, Херсонес, Теодосія, Паніка-Пей, Фана-горія, Танаїс і ін. Греки намагалися використати природні багатства країни зорганізувати широку рибну промисловість, заходилися розводити хліборобство і виноградство дбали про годівля худоби але найбільшу увагу звертали на торгівлю з сусідніми племенами і на вивіз місцевих продуктів до Греції.

Грецькі колонії не творили однієї держави, а кожне місце було окремою республікою, з демократичним ладом але фактично під проводом багатіїв – купців і промисловців. Тільки міста над Азовським морем у V століття до н.е. зорганізувалися в Боспорську державу під проводом династії Спартокідів. В 107 році до н.е. ця держава прийшла під владу царя Понту Мітрадата Евпатора, що намагався створити з чорноморських країн одну могутню державу, яка б мала стати базою для боротьби з Римом. Але чорноморські Грекі не виявили порозуміння для його планів і цей “другий Ганібал” упав у боротьбі, а чорноморські колонії перейшли під владу Риму.

Пізніше у хуртовині переселення народів грецькі міста були знищенні і тільки Крим залишився в руках Візантії.

Історичне значення грецьких колонії в тому що це були перші зорганізовані міста на території Україні, перші центри торгівлі і культури що мали великий вплив на сусідні племена. Але на тому їх роль кінчається. Ані грецьких міст, ані Боспорської держави неможна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні.

Серед племенних союзів згаданих Геродотом у V ст.. до н.е. при описі Скифії – гелони та скіфи-орачі. На думку Ю. Шилова це нащадки Аратти, що зберегли живий корінь колишньої Індоєвропейської спільноти.

Гелоне – сонцепоклонники шанувальники бога Сонця – Сварога. На думку Г. Василенко це поляни. Отже, традиція Аратти, через ці слов’янські племена Подніпров’я проіснувало до часів Київської – Русі.

Племінні союзи на думку послідовників це перший щабель державної організації примітивні царства.

Але правничих пам’яток цього періоду ми не знаходимо.

Хоча і історичне значення державного утворення досить велике – В. Рибаков, Г. Василенко, М. Брайчевський, пов’язують зародження слов’янської державності з скіфською епохою (V ст.. до н.е.). Київська Русь ХІ – ХІІ ст., на їх думки ще не перша форма слов’янської державності, а лише новий етап піднесення.

Г. Василенко зазначає що Київська – Русь виникла не у ІХ ст. (882р.) за помахом “чарівної палочки”. Щоб вийти на рівень державності слов’янське суспільство мусило пройти довгий час від родового ладу до народної демократії. Досягнення археології до останніх десятиліть дозволяє відсунути поріг слов’янської цивілізації в глиб віків на V ст. і визнати що слов’янська цивілізація була одною з найдавніших в Європі.

ІІ. (3). На історичну арену слов’янська держава вийшла у ІV ст. (Антський союз), а найбільшої могутності досягла під час правління князя Кия (кінець V початок VI ст. н.е.). Антське царство, Антські царі (Бож, Ардагаст, Мусокій) їх влада не була абсолютна, вона обмежувалась народними зборами – ВІЧЕМ (народна демократія). Соціальна диференціація антського суспільства в умовах панування індивідуального господарства вела до розладу общинного ладу, однак рабовласництво не набувало завершеного вигляду а відбувалося становленням феодальної системи.

М. Грушевський вважав антів тогочасною назвою українців М. Брайчевський уточнює безпосередніми предками українців були не тільки племена черняхівської культури (ІІ-VII ст.) а й поляни, сіверяни і древляни.

Тривале історичне значення здобула тільки Київська держава. Літописець виводить її на початок від полянського князя Кия і його братів що перші здобували місто у Києві; коли