Про діяльність цієї першої Київської династії історичних відомостей не захувалось. Але багаті археологічні пам’ятки на терені міста Києва і в його околицях дають свідоцтво що вже в VI-VII ст. Київ був могутнім торговим і культурним, мілітарним осередком, був великим містом найбільшим на всю східну Європу. За Крип’якевичем: значення надавав Києву передусім дніпровський шлях, що з’єднував північні країни з Чорним морем.

Через Київ переходив також другий великий торговий шлях зі Сходу, від Азії до Середньої Європи, а в Києві був давній перевіз через Дніпро.

Недостача джерел не дозволяє нам ствердити напевно чи стояла Київська держава в безпосередньому зв’язку з державою Антів. Але вже те що Київська держава так само як анти скерувало головну свою експансію на Чорне море, робить правдоподібним здогад що між обома державами йшла безперервна лінія розвитку.

Київська Русь ІХ-ХІІ ст. ранньофеодальна монархія. На чолі держави – князь, що зосереджував у своїх руках законодавцю, адміністративну ці військову владу. Діяльність князя направляла радою феодалів – Боярською думою.

Дослідники виділяють два етапи розвитку давньоруської держави:

1. ІХ-Х ст. – завершення об’єднання всіх східнослов’янських земель в єдину державу, та становлення державного апарату, військової організації.

2. Х- І половина ХІ ст. розквіт держави (оформлення феодального землеволодіння і станової структури суспільства).

Єдиною значною правничою пам’яткою є “Руська правда” – це кодекс права давньоруської держави ХІ – І чверть ХІІ ст.

Сучасна історична наука вважає давньоруську державу спільною державою трьох східнослов’янських народів. Дослідники хоча й поділяють тезу Радянської історіографії про Київську Русь, як “колиску трьох братніх народів”, однак критикують підхід у визначенні етнічної приналежності Росії включно як попередниці Російської держави, що відмовляє українському народу.

Існування своєї держави до середини ХVII ст., а білоруському – до 1917р. Історики вважають що субстрат (Середня Наддніпрянщина – Первісна Русь) – основа давньоруської народності. Так, на думку М. Брайчевського становлення давньоруської держави почалося у ІІ – ІХ ст. (Антське царство); VI – VII ст. – початкова Русь; ІХ – ХІ ст. Київська Русь.

У ХІ ст. від спільного слов’янського стовбура відгалужується білоруська етнічна спільнота (Половецька держава). У ХІІ ст. визначалася російська спільнота. Генетичною базою формування українського народу на думку дослідник, залишився первісний загально руський стовбур. Обґрунтовуючи нижній хронологічний рубіж дослідження, дослідник – історик М.С. Грушевський стверджував, що смерть Ярослава Мудрого (1054р.) є поворотним пунктом в історії Русі й Києва, після якого роздріблені руські землі вже ніколи не могли бути зібрані воєдино. Серед причин такого розпаду він називав “розмноження” князів, а також “стремленіє саміхъ племенъ къ самобытному существованию, такъ какъ предшествовавшая эпоха, хотя придала известное единство племеннамъ, создала известную свіязь между ними, но нисколько не стерла ихъ племенныхъ отлічій, не заглушила влеченія къ их особенностям”.

1054 р. взято М.С. Грушевським очевидно не без впливу М.М. Карамзіна, котрий писав що “Древняя Русь погребла съ Ярославом свое могушество и благоденствие... утратило силу, блескъ и гражданское счастье, будучи снова роздробленною на малыя области…”.

Інші історики відносили початок роздробленості Русі до 1097, 1032, 1069 років. Повні сумніви що до цього мав і Грушевський вважаючи що перша стадія в процесі державного розладу Русі закінчилася зі смертю Мстислава Великого (1032р.), а переможним і принижений він військом Андрія Боголюбського.

Принижений то принижений... Але виявляється і в приниженому становищі Київ залишався “центромъ руської жизни, задававшимъ ей тонъ”, а “Кіевскій князь... de jure оставався старимъ... и для суздальського князя; в цервономъ отношеніи... Суздальская область зависила от кіевского митрополита, свою очередь находившагося подъ вліяніемъ кіевского князя...”. Цією фразою відображають сутність історичного процесу в Київській Русі ХІІ-ХІІІст

В південно Західний Русі існували Київське Чернігівсько-сіверське, Переяславське, Галицьке і Волинське князівства у ІІ третині ХІІ ст. – середині ХІІІ ст. Практично кожна князівство в мініатюрі відтворювало політичну структуру Київської держави. Ну, а як норми права визнавали “Руську правду”.

Але правоприємницєю Київської Русі ми можемо зазначити лише Галицько-Волинською державою (перше українське королівство) існуючу у ІІ половині ХІІІ ст. – 1365р. Це була монархія. Законодавча та виконавча влада в руках князя, влада якого була спадковою.

У 1263 році Галицько-Волинський князь Данило Романович був проголошений королем Русі. У 1366 році в наслідок династичної кризи королівство Руське було поділено мін польським королівством (Галичина) і великим князівством Литовським (Волинь).

Сучасні історики вважають що у другій половині ХІІ ст. сформувалися три центри об’єднавчих сил населення колишньої Русі. Один із сил – український: Галицько-Волинська держава, що намагалась у першій половині ХІІ ст. об’єднати більшість українських земель (Волинь, Галичина, Поділля, Київське і Переяславське князівства).

Фактично Галицько-Волинська держава це друга велика держава на український землі збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХІV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминуло безслідно для подальшої долі українського народу - так вважав Дорошенко. Новіший дослідник професор С. Томанівський дуже високо ставить заслуги Галько-Волинської держави перед українським народом. Ця держава, каже, він зберегла Україну перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі. Розірвавши династичні й церковно – політичні зв’язки з Суздале, вона з другого боку припинила процес асиміляції українського елементу з великоруським з перевагою великорущіни.

Нарешті вона відкрила західно – європейським впливом доступ в глибокий мірі й нейтралізувала однобічність впливів візантійських. Як